Старі гультяї - Сторінка 7

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, — сказав Грицай.

Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала з снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.

— А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! — гукнув Грицай до Мотуза через тин.

Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.

— Ходім на двір та посідаймо в холодку, — сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. — Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!

Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.

— Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!

— Ой боже наш милостивий та милосердний, — сказав Мотуз і почухав потилицю, — де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.

— Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, — витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, — дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.

— Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? — говорив Мотуз трохи не крізь сльози.

Мотузиха скривилась і трохи не плакала.

— Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, — говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».

— Ото. І де він подівав ті гроші? — заскрипів дід Оникій. —Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.

— Були та загули! — обізвався дід Грицай. — Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.

Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.

— Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! — говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.

— Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, — промовив дід Грицай. — І хочеться чоловікові отаке варнягати.

— Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, — обізвався дід Оникій.

— За всі голови! І пити — вмерти і не пити — вмерти. Лучче пити і вмерти, — промовила веселенька баба Оришка.

— Навчи себе та свою бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, — сказав дід Грицай.

— Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, — сказав сердито дід Оникій.

— Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, — сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».

Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.

— Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, — сказав дід Грицай.

Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.

— Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, — почав вередувать дід Грицай. — Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.

— А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, — почала й собі вередувать Грицаїха.