Сторонець - Сторінка 8

- Андріяшик Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Я ж... У мене око!.. Бери його до себе гувер-нантом, він із твоїх недоношених зробить геніїв. Хоч... Сам залишиться неотесаним гуцулом. Як ця небога Попович-ка. Та, може, я ще видам за нього свою Анну?

"А тут я знову німію, — подумав поет, нахиляючись до вікна, як до шпарини у вільний всесвіт. — На яку мову мені пристати? Я чую тільки гавкоти. Мене лають всілякі доктори і секретарі, лають їхні коханки, яких оплачують за візити до мене, лає моя мати, яка пограбувала батькову молодість і батькові достатки, тепер він без роботи, хворий і хвороби своєї жадає, щоб вийти на пенсію. Лає мене у Яссах Емілія. Ненаситна пожирателька Марошані (у неї, мабуть, статева реакція на вовтузню в Емілиній спальні) віддала дівчину за багатого діда, який наймає дружині бухарестських панків. Чогось діти люблять цих терористок-матерів, цих віроломно темних піраток, що втішаються гріхами зневажених ними і зіпсованих ними дочок... І... синів. Я міг сказати: "Еміліє, ти не годишся мені в жони". Але як тепер запитати: "Еміліє, а що ти зробила з нашою дитиною? Ти сказала, що викинеш дитину. Якщо ти кому-небудь лишила нашу дитину, я зустрінуся з нею навіть у циганському таборі потойбіччя і розкажу, як вона стала сиротою. Я зустрінуся, Еміліє, і з тобою після нашої смерті".

— Ні, — він із посмішкою підняв руку, притлумлюючи ще якусь дурну репліку Стефанії Попович. — Покладу бідну голову спать" — не моє, це редакція Дідицького. Коли на те пішло, я сказав би: "Покладу бідну голою спать".— Не зводячи очей із вчительки, повторив:

Покладу голову поспать Та й буду Бога дожидать.

— Пробачте, — зітхнула буківецька вчителька. Щось людське в ній усе-таки оживало.

Він промовив тим же храмовим напівшепотом:

— Я вертаюся до свого з чужих стихій. Народ не можна підмінити говіркою. Це чинять мої видавці. У нас нема "Основи", а є "Слово" пана Дідицького. Аби й дещиця. Як у тій пісні:

Ліпші вбогі мої лати, Ніж чужії шати. Волю дома бідувати, Ніж в чужині панувати.

— Нехай триста років триває ваш вік, пане Федькович!— Буківецька вчителька знову поринула в екстаз. — Щоб...

— А чи не пора нам перехилити по чарці та й додому? — прохрипів Губріх. — Ich bin sich überwungen deben24.

— Це називається — де у старця пантофлі? — Августак, регочучи, налив гостям якоїсь маминої перцівки. Федькович здивовано поправив окуляри на очах. "Чи не від брата Івана? Невже.він досі боїться судді Гординського і його сина Юрія, одначе з матір'ю підтримує зв'язок?" — За благодать у цій господі! — підняв келих Августак.

— Многая літа... — вереснула Стефанія Попович.

— Мно-гая, мно-гая лі-та!..

Він вийшов до сторонецьких за браму, без шапки, осяяний тим внутрішнім, вродженим добром, яке завжди було з ним, коли його не шантажували і не травмували. І тримав скрипку в одній руці, а в другій смичок — ніби опирався на гуцульський топірець.

— Ласкою Божою, заходьте. Тісна моя хата на цей світ, даруйте за другий стіл.

Трохи позад нього з хлібом і сіллю на таці стояла Стефанія Попович.

"А це зворушливо, — подумав Федькович. — Я тут чужинець... Може, так і непогано".

Звичайно, пані Марошані не здогадалася б отак стрічати гостей. Хоч у всьому продивляються односутність суперечностей та іпостасей, канібалізм.

— Прошу. Прошу до нашої завхристії. На проскуру і чашу з вином... Прошу, будьте ласкаві.

Гуцулки шпарко чимчикували до хати, щоб зайняти з дітьми більш принагідне місце, гуцули криво й невинно-доброзичливо всміхалися, киваючи кудись назад, ніби лишали там своє зніяковіння іншим, хто запізнився.

"А я не такий же впертий кріпак?"

Недільні сардаки і горботки пахли ще зимою, скринями з нетоплених світлиць, талим снігом з верховин і першою студеною травою з альпійських лук. А чи барвінком? Вмирущістю і радощами життя?

"Моя убогосте віковічна, як же я вас виглядав крізь потемнілі шиби казарм і через чужі пороги!"

Якийсь Дідицький чи Заревич знову звинуватять його в тому, що він краще висловлюється, ніж пише. Він посміхнувся. "Нічого, Стефанія Попович подарувала мені триста літ життя. Досить і цього. Зичу моїм нащадкам в поезії щонайменше Дев'ятої симфонії. Жалоби вам за нами, першими, звитяг вам, за нами, першими, — без секретарів і їхніх коханок, посланих за дурні казенні гроші віддатися і продати! Віддатися і носити секретарських діток, скаржачись, що лишив, покинув, мусила покинути, бо... ген який! Ген якийсь. Ліпше — поліцай. Ліпше з румунським королем протанцювати, ніж чекати, поки доб'ють недобитка... через триста літ. Ліпше віддати дитину циганам, ніж чекати від неї справедливої зневаги за паплюжне материнство... Нехай тут сьогодні прозвучать срібні сурми мого повернення. Мабуть, це егоїстично — сцену бачити, давно замислену. Може. Я нічого не обстоюю і нічого не пропоную. Я вернувся — от і все".

— Керуйте, пане Верховик, — шепнув сусідові. — Зять ваш не прийшов з Біскгв?

— А ні. Так мені виглядає, що любаску собі знайшов. І добре. Донька вона, та злидень. Ви її не дуже підпускайте, бо наробить поговору. Вона щебече, як цвіркун у запічку. Гоніть її звідси, бо вже щось недобре чую за нею проти вас. Ви вже ущипнули Юльку?

— І ще не раз ущипну, батьку.

— Ой! — заскреготав щирими зубами старий. — Махніть і викиньте.

— Махну й додому відведу.

— Тільки не промахнись.

— Попівський рід.

— Оксамит завжди блакитний.

— Милі мої скотарі! Я мав більше жінок, ніж тепер маю. І мав кращих жінок.

— То чого ходиш самотою? Бери он цю чорнороту беззубу дівку. Поповичку, вона постоїть за тебе з мушкетом. А... Ти хочеш вродливої, красуні...

— Будьте старостою, керуйте. Колись про це поговоримо, батьку. Я щойно з війська. Ця діва не постоїть за мене навіть з му шкетиком.

— Гай, най буце. Воля твоя, керую. Наливайте. Я застарий, щоб кожному наливати. Своя рука — владика. Прошу. За нашого дорогого господаря і гостя, а може, й нашого заступника — поета Федьковича. Прошу.

"Боже, — подумав Федькович. — Наче не було і нема нікого, окрім нас. Емілія в присутності Нойбауера і Коби-лянського була принцесою. А зі мною була тільки самичкою. У чому справа? Ах, розумію, я нижчий за рангом. Злодії прагнуть реабілітації. Дам я цю можливість злодіям. І ґнотикам, і всіляким осадчим моєї колонії, Марчукам, барчукам й іншим. Дам їм потішитися. У мене — ось—народ зібрався. Добрий, нелукавий народ. Ці люди не хотіли б, щоб я уплутався в кубло Дияконів чи Поповичів. А я сповідую якусь містику перевтілень, свідомості люду без прелюдій. Коли взяти направду, то люд той бачить своє звільнення лиш у незалежності гамана. Бельканто звільнення! Подаруй їм усе, і вони все зруйнують. Але я ними дорожу, бо вони моє звільнення. Моє перевтілення. Я вип'ю за тебе, мій люде!"

Гуцули забавлялися аж за північ. Він ходив з кобзою уздовж столів, припрошував їсти і пити, сам сміливо перехиляв чарку, та не п'янів (він не п'янів ніколи). Співали із Стефанією (дуетом згоди). Вона знала жовнірські пісні.

— Ваш коханий у солдатах? — запитав він знишка, коли Верховик закликав гостей до чари.

— Він загинув. В Італії. Він знав вас, пане Федькович. Ви лишилися в резерві, а їх погнали...

—Даруйте, — в нього на очах виступили сльози. — Так, нас тримали в резерві. На ранок виявилося, що вороги помирилися. Але ще стріляли з усіх боків і я дав команду відстрілюватися. Мої солдати палили з рушниць; я, сліпий, три під три — і всі чорти; в мене не загинув жоден солдат, хоч у мене всі були небоєздатні, як в оркестрі, де знищили інструменти. Ми відбили італиків, а назавтра була команда захищати від російського царя Відень. Відень — Рим. Але до Відня нас не пустили. Хто-бо ми? Мала Азія? Ми знову отаборилися в Семигороді, перевивали поранених солдатів, співали і пили... пили до запою. Вереском знемоги і божевілля скрикували поранені, але вони вмирали, смерть виписувалася на їхніх очах і на обличчях.

— Це правда?

— Адже ваш коханий не вернувся з походу. Це правда?

— Тому я така жорстока до всіх. І до вас.

— Мене це мало непокоїть. Жорстокою пам'яттю не здолаєте правди.

— Пане Федьковичу! Візьміть мене за дружину. Ви в мені ніколи не змилите свого кроку.

— Уже змилив, серденько.

— Чому? Як?

— Ми надто скороспішні люди.

"Ще цього бракувало. Ця дівиця починає мене нервувати. Ця мавпяча щелепа. Чого їй треба! Добрі обзорини влаїшувала мені матуся. Із самого порога медовий місяць".

— Ви розсердилися на мене? Онде люди поглядають зчудовано. Співайте.

— Переночуєте у Верховика. Якби ваш коханий служив у моєму загоні, я не дав би йому вмерти. І ви зі мною не пропадете. Довкола темно...

— Боженьку, як блискуче імпровізує Нойбауер! Федькович торкнув пальцем струни.

— А мій Сізіф, пані Стефо, втомився. Ховатись, правда, не можу. Послухайте.

Як день — то й сонце, як ніч — то й зорі,

Але просвітку не маю в горі.

Є лиш зітхання. Дитина плаче,

І ворон в скелях тужливо кряче,

І тільки смерті мені бажають,

І вмру я скоро, не знавши долі,

Як блазень в скерцо.

Кудись спішу, мій світе чорний,

Для кого вмерти? І де тепер ти?

— Ой, як мило! — Стефанія погладила його руку. — Ні, Сізіф не стомився. Куди Нойбауеру! "Я не знайду тобі зжо-ру і скону..." Знаєте що, Юре? Коли жінка каже "зроблю", то вона вже зробила. Я вас люблю, давно полюбила. І лишуся вашою чистою дружиною, така вже я. Клянусь усім святим, Федьковичу.

— І все-таки Сізіф втомився, Стефо.

— Подивіться на себе в дзеркало.

— Є дзеркало душі...

Та буду, буду ще трохи жити 1 жито з манів буду ростити. Хоч вмер давно вже, біля Розтоків. Для чого літа ті? Триста років! І знов довкола лукаві, й вправні, Й беззубі, й зубаті, й чорнороті, Досить спіралей, Переяславни, Я жив із вами тільки в чорноті.

— Теж Емілії?

— Емілії теж.

— Вона вас дуже глибоко поранила.

— Я ж досі її не можу забути. І здається мені, що жодна жінка мене не врятує.

— А ви ризикніть. Вам не подобається Юліка Дияко-нович?

— Ні, — відказав він і додав напівжартома: — Та, може, я пристану на вашу пораду.

— Європа не перестала бути Європою. Ризикніть. Але не сватайте.

— Щось ми з вами зафліртували, Стефо. Онде гості збираються. Я з Верховиком домовлюся, щоб ви мали де переночувати, а з Юлею помиємо тарілочки.

— Так, так. Так... "Дивна дівиця".

Юлія сама в сінях припала до його грудей.