Свято - Сторінка 2

- Пашковський Євген -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


І відриваючись світу, з літака помічаючи все ширше, все ширше розкрилений обрій, шукав очима тополину загорожу та дівчину з долонею над очима, з підвітреним платтям, і, затяжним стрибком розриваючи довге чекання, бачив хмари, підпалені сонцем, буцім зірвані вітром клуби яблуневого цвіту, і помічав срібну при сонці, безпомічно приземлену конвалію дівчини, і міряв поглядом небо, гадючи, доки ж летіти, і завжди перед землею минало очікування, тихо, так тихо, як тоді після танців, коли втікали за село до узлісної циганової пустки, де пахло нічницею й сіном, розтрушеним по підлозі, де вересневий туман плив повз вибиті вікна і дрібне березове золото млинкувало при низькому місяці.

3

Зійшов на станції "Дніпро", — з платформи видніли скуті бетоном береги і зацятковані послідом залізні поренчата край надбережного зрізу.

Ріка пахла квітами, змитим і спрілим луговим різнотрав’ям, пухкими сірими котиками, раннім теплом, а вода уже втратила пругку сталеву синяву, що буває опісля скресіння, вода тьмяніла горіховим деревом, коли похмарене сонце гнало тіні і збиті вітром брижі поспішали до витоку. Була то не гра світлотіней, щось більше — пам’ять? минувшина? — була то дивна упевненість, що справжня денна ріка синьо живиться сонцем, витікає із неба, а нічні чорні води — то кіптюга згорілого дня, де зорі і місяць, мов кола по воді, киплять рідкими зблисками втонулого світла.

Збігши на вулицю, помічаючи на кручах куцу прозелень снитки, Андрій поміж безлічі запахів упізнав сморідок перегною і, проштовхуючись по міжряддю, побачив м’ясисто-ворухкі купки червоних робаків, білих, притрушених мукою опаришів, плескачі жовто-зеленої мостирки й покришену кубиками макуху. Одіті в штормовки продавці, не викрикуючи ціни, не припрошуючи до пофарбованої цибулинням жилки, до мормишок для літнього лову, попивали пиво й курили, оглядаючи люд меткими очима.

Коли, скупившись, стояв біля чорних перил, ріка плавилась блискавкою; довгі пляжні піски осеніючим виліском жовтіли потойбіч Дніпра.

Вони випадково зустрілись біля тролейбусної зупинки. Біла блузка обціловувала Надину талію й груди, сині кросовки визирали з-під вельветових джинсів, а пальці торкали нікельовану застібку шкіряної, на довгому ремені, сумки і, цілуючи губи, налиті журавлиновим соком, цілуючи волосся кольору жухлих на осінь вершків отави, Андрій запитував себе, "чим жила вона впродовж двох років, чи світали ці очі до другого, ці очі, ці очі, замружені зараз від сліз".

— Боже, як я люблю тебе, Андрію.

— Надю моя, наречена.

— Твоя, твоя, ой задушиш.

— Не плач.

— Я нічого, я рада.

Андрій пам’ятав теплінь її погляду смерком двадцять третього лютого, коли попивали вино й задля сміху занюхували корком одеколону "Гусар"; тоді очі відсиніли крижаним сяйвом і знали свою тиху потрібність, і він знав, як потрібен її очам, що скресли від крижаного, від зверненого в себе байдужого світла. Надя тисла Андрієві руку, аби приховати трем своїх пальців, у синьому примружі його очей, що чимало набачились, кам’яніла підозра, "кохання — це піщаний годинник, де сіється смуток і щастя, залежно від того, хто перший його переверне", поцілувала його очі й густі, припалені сонцем кінчики вій; пригортаючи піддатливе тіло, Андрій відчував пальцями, як глибшає вузький жолобок між лопаток.

— Купим гарнюню дитинку?

— Треба мати свою хату.

— Проживем якось, Надь.

— Нє, потерпи з пелюшками.

— Куди підемо? в гуртожиток?

— Тобі шлюбного костюма замовим.

— За твої гроші?

— Тепер спільні.

— Нічого собі закомандувала.

— Сім’я є сім’я. Це не колишнє.

Стискаючи його лікоть, Надя ступала гомінливою вулицею, різким порухом голови поправляла звисле на очі волосся, буцім творила небачену милість цим вітринам, цим людям, цьому сонцю, замилуваному нею! З тролейбуса Андрій запримітив біля кіоска довготелесого бородатого Льоника в бахматій безрукавці під руку з Ларисою, що брала з прилавку пачку "Славутича". Надя перехопила Андріїв погляд.

— Мимра вона. Вийшла за прапорщика, він, здається, з тобою служив, а тоді подала на розлучення, написала йому, що набридло ждати. Через місяць приходить прострелена фотокартка, вона — ґвалт! — біжить до загсу забрати заяву, щоб пенсія йшла. Не знаю, чогось там зам’яли справу, а потім похоронка прийшла. Зараз Льоника загнуздала. До мене підклинювавсь, окуляри якісь тицьнув, каже — від тебе. Якось підсів на ліжко, просить тему одну розтовкмачити по конспекту, коли вскакує Ларка і давай багном поливати. Що вміє, то вміє, видно, самій перепадало не раз. Не подумай нічого такого.

Андрій дивився на вітрину, завішану однаковими плакатами — троє озброєних луком і списами дядьків човнують стойма, а на кормі відкинула крилами руки сестра їхня, Либідь — і згадував... смерть обзивалася плескотом гірської річки; для корегування вогню вони втрьох — сержант Орлов, прапорщик Римаренко й Андрій — зайняли виямку над ущелиною в горах, де за донесенням розвідки мала об’явитися банда. З нарукавної кишені Андрій дістав сигарету, примостив біля ніг речмішок, автомат, рацію і подумав, що гори нагадують пащу дракона, Орлов пийнув пару ковтків із літрової фляги, кремезний прапорщик у бінокль озирав долину, тоді обсмикнув маскхалата, спиною зліг на плескатий камінь, ногами вперся в гострокуту брилу, неголосно оповів за Ларису, "така люб’яча була, батьки неїні так раділи весіллю, проте, бач, приспічило, так задурнила голову, що забув одягти бронежилет, правильно писарчук настренчив вислати закривавлену фотографію, тепер, як підстрелять, повірю в долю, чортзна, що вірніше, жінки чи прикмети, колись по чотири літа з війни виглядали, "ой, вернися, мій миленький, мій славний козаче, за тобою, зажурившись, Україна плаче", а зара?", Андрія лоскотнув спогад про Надині чекальні листи, Орлов заліг за каміння, в нагрудній кишені поправив, щоб не муляла, гільзу з адресою, друга така заклепана гільза на випадок, якщо звугліють груди, терлась об сірникову коробку в схожих на джинси штанах; моджахеди з’явилися пообід, коли, пополуднавши, згадували гражданку — прапорщик нагледів зо два десятки бороданів: троє босих новачків за ремені тримали на плечах англійські гвинтівки "БУР", один у дзеркальних окулярах блискотів діамантом на вказівному пальці, попереду білів чалмою сивобородий дід, чиї обтяжені гранатами кишені халата не заважали впевненій твердій ході. Орлов присутуливсь над рацією, поправив навушники, Андрій чекав, коли реактивна артилерія в шаховому порядку сколошматить розщелину і земля ковтне землю, і залізо згризе залізо, і тиша заткне вуха стікаючих кров’ю людей, і спокій запанує під сонцем, хоч навколішки пхай киші в слизький живіт, упізнавай трави, хоч, розпластавшись на спині, поглянь на орла в сліпучій сонячній прірві, хоч нікуди вже не дивись.

Доповівши про виконане завдання, йшли за річку Гільменд і заблукали. Ніч розкрилювалась над кам’яними зазубринами, від місця артобстрілу чувся плач шакальні, вихолод— жуючись, пострілювало каміння, варан, вибредаючи на полювання, зривав лавину по схилі і раптові в безвітрі шелести повзли по міжгір’ю, буцім кажанва полосувала темряву. Вранці Орлов збіг наповнити флягу — куля зрізала гілку схожого на вербу деревцяти, — і вони поодинці хекали до зеленої зони, доки двоє тримали оборону, і куля черкнула рацію на спині Андрія, і гуртом мусили залягти за валунами річки, вода глушила голоси, нагадуючи схлипи плакальниці, "відкіля тебе, сину, виглядать? де мені тебе пізнавать? чи між косарями, чи між гребцями, чи з поля, чи з моря, чи з високої могили, чи з глибокої долини? висока могила високо висипана, глибока долина глибоко викопана, чи тебе на Різдво, чи на Великдень, чи до святої неділеньки ждати?", вони здогадались, що душманів не більше трьох, що їх задумали вигнати на рівнину, аби взяти живцем, і виглядали смерку, коли річка зіллється з мороком, завидніють по горах спалахи гвинтівочних пострілів, і день тільки-но розгорався, і розривною кулею Римаренкові вирвало спину, між гострих кісток закривавились легені, вбитого відтягнули нижче по течії, і сигарети розмокли, пальці дубіли від крижаної води, мокрі куртки смоктали з грудей тепло, мертвий прапорщик на сухому валуні розсікав долонею хвилі, і поночі на плащ-палатці вдвох тягнули покійного до частини, що зоддалеки зафуркотіла дизельним двигуном і заясніла віконцями на палатках.

Замовивши темний, з цупкої матерії, костюм, купивши гостроносі весільні туфлі, повернулися до гуртожитку, де, тримаючи під пахвою пакунка, Андрій залишив паспорт вахтерові. У порожній кімнаті Надя опустила на підвіконня пакета з провізією, ворухнула плечем, скидаючи сумочку і, обернувшись, світліючи чітко супроти вікна, здмухнула пасмо волосся з-перед очей.

— Ти славна, — заплітав пальцями сипучу отаву волосся; от вона, мить, така ждана, і небо не рушиться. — Ти будеш слухняною жінкою?

— Буду тільки твоєю.

— Мовчи, не клянись.

Через Надине плече бачив спалені загравою тополині верхи, густо охоплені з боків хмаровинням, а серед парку на узвишші цвів призахідним сонцем кущ молодого бузку — необламаним цвітом горів і не меркнув під чорнотою обвислого неба, і Андрієві вчудивсь на мить запах квіту: росистий, п’янкий дух цнотливої зваби. Пізніше він підійшов до вікна, закурив і дивився на темряву парку, де погас кущ молодого бузку, мов попелом, присипаний мороком ранньої ночі, Надя на ліжку розчісувала коси, що іскрили від рідкозубого гребеня і німбові спалахи надсвічували її голову.

— Андрію, потрібно забрати паспорт і залізти по трубі. На ніч хлопців сюди не пускають.

— Добре. Насмаж картоплі, їсти хочеться — страх!

Легке, як мамина рука на голові, втихомирення повнило світ усередині, коли йшов коридором, коли сів на лавочці, задививсь на розцвічені соняшники вікон, "ось докурю, підтягнуся до крайнього вікна другого поверху, пірну в сонний морок кімнати", Надине вікно часом світліло її профілем, відкинутою в посміху головою, коли пальцями підбирала русе волосся за вушком, її малими грудьми, обтуленими простеньким халатом.

Притримавши двері, з гуртожитку вийшла натоптувата в білому платті з рукавами-ліхтариками твердоока Лариса і Льоник. Підсідаючи обік, Лариса підгорнула сукенку долонею; ніби здивовано впізнаючи її, Андрій відхилився від лиця з густо підмальованими віями, від руки з тонким тисненим перетнем.

— Із приходом тебе, — сказала Лариса.

— Ага, — кивнув Андрій.

— Розказати про Надю?

— Посварити кортить?

— Не злись, послухай.

— Не хочу.

— Боїшся правди.

— Так, як тебе.

— Хіба така страшна?

— Ти козир-дівка.

— Ох, який став, ти диви.

— Таким і був.

— Раніш не ображав дівчаток.

— Дівчаток не ображаю.

— Знай: вона упадала за Льоником.

— ...

— Про квартиру випитувала.

— Це правда, писаре?

— Правда.

— Сука не схоче...

— Чув: женитися маєш.

— Сука не схоче...

— Мене заїло, того признавсь.

— Сука не схоче...

— Не нарошне, повір.

— Брись обоє.

Шелест листя нагадував шум підмитої, осідаючої з круч жорстви, Андрій подумав, що дарма раніш не співалось, "чи ти будеш, дівчинонько, за мною тужити, як я сяду та поїду до війська служити? Ой не буду, козаченьку, далебі, не буду — ти за нові ворітенька, я тебе забуду" — дарма не уявлялось, "летіла зозуля та й стала кувати: служи, ухажоре, буду тебе ждати; служи та шануйся, поки служба буде, а я погуляю, поки твоя буду" — дарма не чекалось — "годі тобі, голубонько, високо літати, ходи, сідай коло мене, щось маю казати: за річкою, за бистрою набери отрути, дай же мені того зілля, щоб тебе забути".