Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9 - Сторінка 18

—Ви вбили їх?— вражено запитав Заєць.

—Ні, закон Всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. Та треба поспішати — зелені промені діятимуть лише кілька годин.

—Скоріше б звільнити мешканців Землі від вірусу страху,— зітхнула мама.

—У цьому нам може допомогти тільки пані Соломія,— сказав Жук.

Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я — лагідну стареньку жіночку, котра весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі — винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.

Розділ 29. Ми вистежуємо викрадачів

Тато намагався якнайточніше запрограмувати у часольоті необхідний час і місце. Єдине, що було нам потрібно,— це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той часовий відрізок, коли я саме вибіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети си- ньоморда), а моя бабуся залишилася вдома сама.

—З усього видно, що її захопили якраз у той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о восьмій двадцять.— Тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.

Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем — на задньому сидінні.

—А що буде, коли часоліт взагалі не запрацює?— пошепки запитав Заєць.

—Цього не може бути!— впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями: раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.

Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.

—Приїхали,— просто сказав тато й почав вилазити з низенької машинки.

Мама і ми з хлопцями також вийшли й усі гуртом попрямували до під’їзду.

—Заждіть,— раптом скомандував тато й швидко сховався за трансформаторну будку.

Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж, і з них вийшов… Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, побачив, що подвір’я порожнє, і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх: адже часто помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.

Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом з ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона крокувала спокійно, і видно було, що навіть говорила щось Кактусові й людям у капелюхах.

—Обережно, не витикайтеся,— прошепотів тато,— треба за ними простежити!

Група викрадачів завернула за ріг будинку, а ми обережно пішли за ними назирці.

—Погляньте!— скрикнула мама.— Вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття!

—Та вона ж давно стоїть зачинена, і там ніхто не працює, — здивувався тато.

Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу у будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, до будки вскочив Кактус і причинив за собою двері.

Розділ 30. Куди веде провалля

Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук — ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце — будка була порожня.

Тепер уже не ховаючись, ми могли обстежити приміщення всередині.

—Виявляється, у нас під самісіньким носом був спостережний пункт блакитних жаб,— сказав Жук, показуючи на відбитки перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.

Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи — щоб не було видно їхніх синіх мордяк!— вигукнув Заєць.

—Але як міг Сашко вступити з ними у змову?— обурилася мама.

—Скоріш за все, вони просто зазомбували хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космічним окупантам,— спробував виправдати Кактуса тато, але я дотримувався іншої думки.

—Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу,— заперечив я.— Після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів — програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.

—Гаразд, із Сашком розберемося потім, а зараз головне — знайти жаб’ячий центр керування.— Тато відчинив шафу, в якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув його, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.

Заєць вхопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити: