Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку № 9 - Сторінка 6
- Воронина Леся -Машина часу існує?
Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабетів хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася у глибину, полетів у безвість.
За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно! Тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач — і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.
Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі — Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона мені нагадувала. Очі у жінки були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.
— Нічого не розумію! — прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.
Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість пульта перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу. Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа — марно. Щось підказувало: саме у цій скриньці сховано розгадку всіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?
Втративши будь-яку надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився у крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки замерехтіла м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею. Бо ця жінка була молода й вродлива, а очі її були втомлені й суворі.
— Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрана. — Ось ми й зустрілися…
Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:
— Хто ви?
— Я — Соломія. Так-так, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переміщуватися у часі й просторі. І перше, що зробила, — вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.
— Хіба так буває? — вихопилося у мене. — І потім, навіть коли так, якби ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілкою чи комп’ютером.
— Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Потім ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба визволяти мене… стареньку. Бо без мене порятувати світ не вдасться.
Розділ 18. Я відчуваю смак пригод
— Тепер зосередься і роби все точно так, як я тобі казатиму. Підійди до фотографії. Ось до цієї, де твої тато й мама біля піраміди. Ти маєш перенестися на часольоті в те місце, де вони зараз ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хижаків. Запам’ятай: ти мусиш їх випередити. Отже, перенесешся у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито і що ми проникли в їхній штаб у приміщенні банку. Ви встигнете підготуватися.
— Зачекайте, а як же бабуся? Тобто ви… тобто… моя теперішня бабуся.
Я так розгубився від фантастичної інформації, яку повідомила мені пані Соломія, що ніяк не міг оговтатися. Думки плуталися, в роті пересохло, і я відчув, що нудотний липкий страх, який, здавалося, кудись зник за останні дні, заволодів мною знову.
— І де я візьму цей часоліт? Тут його немає. І на подвір’ї я також нічого не помітив.
Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мене залишили у спокої. Сховатися десь подалі від синьомордих прибульців, від небезпечних перельотів, від цієї жінки, що зараз ніби наскрізь пропікає мене своїми очима. Хіба моя бабуся така? Вона лагідна й добра. Вона вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що, що я можу зробити?! Адже існує ТТБ — Таємне Товариство Боягузів. Є Жук і Заєць, які так спритно зафільмували бенкет у лігвиську блакитних жаб. Ось вони хай з усім і розбираються.
Несподівано обличчя на екрані почало зникати. До мене долинули останні слова, які пані Соломія вимовила ніби звідкись іздалеку, але я розібрав головне:
— Дій рішуче й швидко. Ключ від часольота висить у тебе на шиї. А сама машина часу — у дворі. Так-так, не дивуйся: вона замаскована під старенький "Запорожець". Користуватися ним дуже просто. Головне, щоб ти не схибив і потрапив до піраміди саме в той час, який я назвала. Налаштуй часоліт на першу годину ночі. Тоді тебе напевно ніхто не помітить…
Звук урвався, екран потемнів. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольота у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас удома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей свисток передав інформацію від бабусі. А тепер, виявляється, це ключ від часольота?
Треба було діяти: надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялася, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку — кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.
— Цікаво, а як я звідси вийду? — подумав я вголос.
Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом з металевою доріжкою, а другою рукою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.
Розділ 19. Політ крізь часопростір
"Запорожець" стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлені з якогось невідомого мені сплаву. Він був пружний і надзвичайно міцний. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер я зрозумів, чому не відчув перевантаження, коли мій "Запорожець" стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.
Я зняв зі свистка кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися у слова:
"Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплєї потрібний час".
Я слухняно виконав інструкцію — обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на свистку крихітні кнопки — такі, як на електронному будильнику — і виставив час. Потім замружився і поклав руку на фотографію — просто на вершечок велетенської піраміди.
— Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися у часовому коридорі, — нагадав механічний інструктор.
— Нічого собі техніка! — обурився я. — А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!
— Шановний Климе Миколайовичу, — озвався голос, чітко вимовляючи кожен звук, — вступаючи до ТТБ, ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отож прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.
Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, заплющити очі й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму чи не заблукає на манівцях часу і простору.
Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то знайте — це дурниці. Я теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою швидкістю крізь часовий тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.
Я розплющив очі, впевнений, що сталась якась помилка, збій у програмі, і часоліт, тобто старенький жовтий "Запорожець", стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби.
Однак тої ж миті я переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося абсолютно непомітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.
На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем. Отож зараз я опинився посеред чималого абсолютно рівного майданчика, ніби навмисне зробленого для посадки часольотів.
Колись батьки розповіли мені, що саме через дивну особливість — стесану верхівку — вибрали цю піраміду для розкопок.
"Хтозна, — подумав я тепер, — може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю мічену піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?"
Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі засміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно — я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене.
"Як же блакитні ропухи здираються по майже прямовисних стінах піраміди?" — майнуло у мене в голові. А тоді я пригадав, як хижий синьоморд обмотав мене липкою гидотою, і зрозумів, що космічні загарбники просто приклеюються до кам’яної поверхні і що, певно, для них не існує жодних перепон…
Розділ 20. Абетка мандрівника
— Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на Африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2006 року.
— Зажди! — вигукнув я. — Але ж я виставляв на дисплеї не 26-те, а 25-те число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків!
— Пробачте, — так само спокійно відповів автомат.