Таємне Товариство Боягузів та Брехунів - Сторінка 3
- Воронина Леся -Маленьку скрипку Заєць забрав разом із цирковим вбранням. Я знову був схожий на нормальну людину. Ось зараз спокійно піду геть, і на мене ніхто й уваги не зверне. Я почав повільно задкувати, але перед тим як зникнути, все ж устиг нахилитися й підняти з землі зіжмаканий папірець – той, що байбачок витягнув для веселого банкіра. Там було написано лише три слова: "Зараз тебе пограбують!"
* * *
РОЗДІЛ 8
ГРА У ЗАХОВАНІ СКРБИ ЧИ ПОГРАБУВАННЯ?
Щойно я ступив за ріг покрученої вузенької вулиці, як мене міцно вхопили за руку й потягли до підворіття. Хоч як я пручався, мене заштовхали у двір якогось покинутого будинку. Тут я побачив своїх спільників – Зайця й Жука.
Байбачок спокійнісінько сидів на дні клітки. Колесо також завмерло, і я подумав, що цей маленький гризун теж є учасником пограбування, адже саме його записка з передбаченням майбутнього вплинула на банкіра так, що той геть забув про пильність і, не покликавши охоронців, сам пішов до своєї машини. Та мої сумні роздуми урвав хрипкий голос Жука:
— Ну що ж, перше випробування ти пройшов. Але не можна розслаблятися. Це лише початок.
— Початок чого? – запитав я, передчуваючи, що головні неприємності на мене чекають попереду.
— Та ти не тремти, як заєць, – заспокоїв мене Заєць і весело всміхнувся. – Уяви, що це просто гра. Ти ж любиш гратися на комп'ютері, наприклад, у "Заховані скарби"? Пам'ятаєш, як там треба проходити різні рівні, уникати пасток і ховатися від чудовиськ, які охороняють золото?
— Ну пам'ятаю. Але ж то все не насправді. І коли у грі тобі випадково відривають голову, то це не болить...
— Та добре, голову тобі ніхто не відірве, – похмуро урвав мої сумніви Жук. – Хіба що ти сам пхатимеш носа, куди не треба. Ти навіщо прочитав записку?
— Яку записку? – я вдав, ніби нічого не розумію.
— Ану віддай і більше не лізь не в свої справи. Твоє діло грати на скрипочці й виконувати накази. До речі, ти захопив план будинку? Без нього нам до банку не пробратися.
І тут я зробив те, про що потім пожалкував. Але в цю мить мені страшенно хотілося похвалитися перед хлопцями, які бачили, як хвилину тому я перелякався й хотів тікати додому. Я зверхньо посміхнувся і сказав:
— Тю, а нащо мені той план! Я знаю цей банк, як власну кишеню!
* * *
РОЗДІЛ 9
ЗНАЙОМИЙ РОТВЕЙЛЕР
Ми стояли посеред маленького двору, захаращеного поламаними меблями, іржавими ваннами й холодильниками. На цьому дворі я знав один секрет. Блукаючи підвалами банку, який прибирала моя бабуся, я виявив невеличкі двері під сходами. Вони були зовсім непомітні. Наче їх хтось спеціально замаскував, накидавши біля них цілу купу відер і довгих палиць із кудлатими ганчір'яними насадками для миття підлоги. Тоді, влітку, я розгріб завал, натиснув на клямку дверей, вони на диво легко відчинилися – і я непомітно вийшов на це невеличке подвір'ячко. Так я знайшов потайний вхід до банку, про який, напевне, всі давно забули. Адже цей величезний будинок – може, найвищий у нашому місті – перебудовували разів десять. Хто знав, що тепер я пробиратимуся до банку саме крізь ці потайні замасковані дверцята?
Я розкидав кілька пом'ятих картонних коробок, що затуляли вхід, натиснув на клямку невеличких дерев'яних дверцят – і вони розчинилися, пронизливо зарипівши. Жук сердито стукнув мене по шиї й засичав:
– Ти що, сказився?! Хочеш, щоб сюди збіглася вся банкова охорона?
Мені стало страшенно прикро. Я згодився допомогти цим дивним хлопцям лише через те, що одного дня дав ідіотську клятву вступити до ТТБ – Таємного Товариства Боягузів.
Раптом я зрозумів, що в глибині душі у мене жила божевільна мрія: а що, як і справді позбудуся цього огидного страху, що переслідує мене скрізь? І тоді, коли Кактус крикне мені: "Гей ти, Поганський Паганіні! Ходи сюди, я трохи тебе відлупцюю!", – я зроблю блискавичний рух рукою, і Кактус полетить шкереберть на асфальт, розмазуючи соплі й сльози.
— Ти що, заснув? – знову штурхонув мене у спину Жук.
Я стріпнув головою і швидко пішов темним підземним коридором, час від часу торкаючись руками стін – щоб не загубитися у заплутаних підземних лабіринтах. Тепер, пізно ввечері, життя в банку завмерло, і я був певен, що хлопці прийшли сюди не для того, щоб просто собі прогулятися. Ясно було, що ми йдемо на пограбування. І я чудово усвідомлював, що нас ось-ось схоплять. В охороні банку працювали спортсмени-каратисти, а на кожному повороті банкових коридорів були встановлені камери спостереження.
Раптом я почув зойк, озирнувся й не зміг втриматися від сміху. Мої сміливі супутники – Заєць і Жук стояли, мов укопані, притиснувшись до холодної стіни. А біля них, ошкіривши гострі ікла, стояв Бакс – місцевий ротвейлер, якого випускають уночі охороняти банк.
— Баксику, до мене! – пошепки покликав я грізного собацюру, і той, весело заметлявши хвостом, кинувся мені на груди й лизнув у носа.
— Це зі мною, – сказав я псові й недбало махнув у бік переляканих хлопців.
"А що, знатимете, як глузувати з мене?" – думав я, піднімаючись пожежною драбиною, на яку ми перелізли крізь маленьке віконце у комірчіні для відер і ганчірок. Дивно, але нічна пригода вже починала мені подобатися. Ось зараз ми опинимося біля броньованого вікна на всю стіну – за тим вікном був кабінет директора банку, – і хлопці самі зрозуміють, що проникнути туди – марна справа! Та холодний голос Жука вмить привів мене до тями:
— Відсторонися! Тепер діятимуть фахівці...
Хлопці, немов за командою, одночасно витягли з-за пазухи невеличкі гумові присоски й приклали їх до скла. Потім приладами, схожими на циркулі, окреслили два кола і беззвучно витягли з шибки невеличкі кружальця. Ще секунда – і Жук із Зайцем просунули руки крізь отвори і розчинили вікно навстіж. За мить ми вже стояли посеред директорського кабінету, встеленого м'яким перським килимом.
— Гоп-ля-ля! – проказав Заєць і весело плеснув у долоні так, ніби ми стояли посеред арени цирку і він щойно зробив якийсь хитромудрий фокус.
— А як же камери стеження? – вражено запитав я, чекаючи, що ось-ось до кабінету ввірвуться озброєні охоронці.
— А про це подбаю я, – озвався Жук, витяг із нагрудної кишені тонку металеву трубочку, встромив у неї маленьку, завбільшки з горошину, кульку й, спрямувавши її на підвішену під стелею камеру, різко видув, поціливши прямісінько в об'єктив.
— Усе, тепер ти слухатимешся нас. Головне: ні з чого не дивуйся і не кричи. На всю операцію нам відведено 15 хвилин! – мовив завжди веселий Заєць, який і тепер кумедно усміхався, показуючи довгі передні зуби.
Хлопці впевнено, ніби вони бували тут сотні разів, підійшли до величезної картини, що висіла ззаду за столом директора. Жук якусь мить пильно розглядав намальований на картині сільський пейзаж – дерева, пагорби й маленьку хатинку на вершечку гори. Тоді простягнув руку й ледь доторкнувся до того місця, де були намальовані двері хатинки.
— Клац! – це картина раптом розділилася на дві половини і почала роз'їжджатися, відкриваючи вузенький прохід у глибину стіни.
РОЗДІЛ 10
КРИЇВКА БЛАКИТНИХ ЖАБ
Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір, який відкрився в стіні, був дивний запах. Це був запах вогкості й болотних трав. Так пахнув лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посеред міста, та ще й на десятому поверсі цегляного будинку?
Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання – ніби водночас засвистіло кілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць уперто продовжували рухатися вперед.
Те, що відкрилося нашим очам, було таким дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було зрозуміло, що це космічні прибульці – на землі таких істот зроду не водилося.
Точніше, ці істоти найбільше скидалися на жаб – але велетенських, та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди у потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася в кріслі, стояв столик із частуванням, і на цих столиках були купками накладені хробаки, мухи й жуки. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.
— Що це?! – вражено запитав я.
— Тихо! Головне зараз – залишитися непоміченими й устигнути все зафільмувати, – прошепотів Жук і спрямував на жаб'ячий бенкет маленьку відеокамеру.
Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь заміри.
Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридору до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.
Ми прожогом кинулися до рятівного отвору в стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина знову заклацнулася – дві половинки стали на місце. А ми вилізли через вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озираючись – чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно – рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором, і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір'ї.
Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх нових друзів від переслідування синьомордих потвор.
— Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування – не покинув нас у тому лігвиську і вивів на волю, – тепер Жук говорив по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.
— Просто нам доручили перевірити тебе у справжній операції... Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить для роботи у ТТБ, – додав Заєць і усміхнувся. – Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.
— А цей банк – їхня головна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на свої таємні завдання.