Той, хто переміг смерть - Сторінка 6

В той час, коли його учитель спокійно, без найменшої підозри йшов поряд і розмовляв з Іваном і Андрієм. Юда ніколи не споглядав красу природи, не слухав співу пташок, він ніколи не милувався краєвидами. Це була людина сухої вдачі. Сухої в значенні твердої, не мистецької, грубої.

А сонце ставало що раз то вище і ставало відчутно вже полуденну спеку. Подорожні йшли далі. До Капернауму було ще досить далеко і треба було трохи поспішити, поки сонце не стало на самий полудень. Вже ніхто нічого не говорив. Кожен думав про щось своє. Всі задумані, тихі, ніби із каменя. Довга стежка вилася горбами і губилась десь в травах. Ще трохи.

Капернаум був одним із провінційних торгових міст. Місто було багате – а де є багатство, там є і жадібність, пиха, а разом із нею і розпуста. В цьому місті мешкали друзі Ісуса. Тут він часто був бажаним гостем.

– Любі мої друзі, я хотів би спитати вас – що ви думаєте про "сина людського"? – перебив мовчанку Ісус.

– Дехто вважає його месією,– відповів Яків[37].

– Кажуть, він цар Ізраїлю, що спасе нас і створить могутню імперію,– додав Симон[38].

– Я чув, що його вважають пророком,– вступив Тома,– а ще великий священик, як колись Самуїл[39].

– А ти, Петре, що скажеш на це все? – Ісус звернув погляд на одного з своїх супутників,– хто він, той син чоловічий?

– Це ти! Помазаник і син самого живого Бога!

– Правду мовив, друже! Але не розум тобі це сказав! Ні! Це тобі мій батько небесний дав зрозуміти!

І знову тиша. Доки так триватиме, доки він ще має бути скритий від світу і коли появиться ніхто не брався думати. Петро наляканий, що сказав те, що сам не розумів, Симон Зилот[40], котрий здавалося був так близько до правди, Тома[41], якого мучили докори, і котрий лише збирав інформацію, але сам нічого не сказав від себе – ось вони майбутні вчителі і "судді дванадцяти племен ізраїльських" тепер виглядали ще мов малі діти.

Юда. На перший погляд ніби і досить розумний, прагматичний, практичний реаліст, що бажає якнайшвидше звільнити свій народ від римського панування. Він знає слабинки римських легіонів. Він радикал. Але ж хіба це погано. Що в тому поганого, що він лише бажає кращого своєму рідному народові. Це ж має бути найбільшим, що може бути у праведного патріота. Але чому цього не схвалює сам Ісус. Він ніби навмисне говорить зовсім протилежне. Ну як можна любити своїх ворогів. Це ж смішно. Юда розуміє, що він розчаровується у цьому новому месії, і то що раз, то все більше. Але ж він так вірив. І що тепер?[42]

– Юдо, а ти чому мовчиш? – звернувся після довгої паузи Учитель,– що ти скажеш на все це?

– Ти сам бачиш, Вчителю! Бачиш страждання свого народу! Біду і сльози! Доки Бог буде просто так дивитися на все це? Коли ж нарешті ми станемо господарями в своєму домі?

– Ти думаєш лише про матеріальне, Юдо. Ну ж невже тобі байдуже на їхні душі? Що зміниться, якщо підуть звідси римські когорти? Хіба стане жити краще? Чи люди будуть любити одні одних? Хіба вони змінять свої серця і відкриють їх до Бога?

– Ісусе, але ж хіба в такому стані, що це дасть все? Можливо, все це і добре ти кажеш, але все ж…

– Юдо, Вчитель краще знає, що нам треба! – обізвався нарешті Петро. Він страшенно не любив політичних розмов. Його життя залежало від улову риби і при будь-якій владі йому все одно прийдеться робити те саме. Єдина його надія була на Вчителя, котрий обіцяв якесь таке далеке, але таке справедливе царство вічності.

– Юдо, ну чому ти весь час сумніваєшся? – продовжив Ісус,– невже ти не впевнений в тому, що робиш? Тоді навіщо ти тут?

– Не знаю, Вчителю. Адже ж ти той посланий… Спаси нас…

– Досить, Юдо, досить! – почувся голос ззаду. Це був Варфоломій, що був мовчазним, але водночас мислячим чоловіком. Він теж походив можливо із заможніших, але все ж простих людей.

Політика. Це було не просто слово, яким користувалися на позначення певного виду діяльності. Це було страшне слово. Рим знищував усе, що противилося політиці його імператорів. Будь-які повстання чи силові спротиви були марними.

Всі знали, що міць Риму підпирається щитами його легіонерів. І будь-яка спроба закінчувалася знаменитим латинським висловом "горе переможеним". Горе, бо це справді так було. Римляни не щадили нікого. Сотні хрестів стояли вздовж доріг для застереження інших від подібного бажання. Політика Риму була дуже гнучка. Але й водночас болюча. Податки, котрі непосильним тягарем лягали на плечі простого люду, ще більше погіршували становище полонених.

Всі були невдоволені тим станом речей. В багатьох наростала зневіра в справжню обраність Божого народу. Дехто шукав розв'язки цього питання збройним шляхом, інші втікали в пустиню і там вважали себе за найчесніших. Проте реально мало хто вірив, що перед ними стоїть справжній Месія. Не політичний цар, не авторитарний деспот, не амбітний політик, але спаситель в повному значені цього слова. Найгірше було напевне тому, що навіть серед самих учнів такі думки побутували. І не просто мали місце, а іноді навіть брали гору. Брали гору також і чисто людські амбіції та бажання володіти. Що криється в людських душах ніхто не може сказати. Жоден психолог, ані екстрасенс не може знати. Якби ми не хотіли – у нас завжди буде сотня питань до самих себе.

А поза тим, час минає, залишаючи сліди у серцях, змінюючи людину. Сам по собі Юда поверхнево не виглядав поганою людиною. Він видавався щирим і вірним другом, люблячим сином і щиро любив свою землю. Саме це останнє він розумів неправильно.

Його любов до одноплемінників була викривленою формою власного егоїзму, а не справжньої любові. Він був готовий на все заради сповнення заповітної мрії – його мрії. Це була амбіція повиганяти ненависних римлян.

Є кілька різних гіпотез походження прізвиська Іскаріот. За одними, це означає житель міста Каріот, або ж житель передмістя. Інші дещо по-іншому це трактують, вказуючи на походження прізвиська від арамейського слова "карія" – фарбувати або брехати. Ще за іншими джерелами, це означає "озброєний кинджалом", або ж простіше – вбивця. І це останнє має якесь магічне значення.

Юда не був затятим грошолюбом. Він був витонченим садистом. Це був не просто якийсь вуличний вбивця чи злодій. Він переслідував виключно власні цілі. А цілі прості – приміститися десь при створенні нового керуючого країною апарату. Мета, котра оправдовувалася будь-якими засобами. Слова Ісуса для нього вже не нічого не значили. Він дуже швидко розчарувався у своєму "учителеві". І тепер просто не мав куди подітися, тому і ходив слідом. Він не шукав нічого більшого від покращення особисто свого становлення як політичного чи релігійного лідера. Юда сам приміряв би крісло політичного вождя. Однак, розумів, що за ним ніхто не піде. А от така яскрава особистість як Ісус була вигідним фігурантом. Проте все виходило зовсім інакше. А ідеї визволення Ізраїлю розходилися, і то що раз глибше.

– Учителю,– якось загадково промовив Юда, коли вони сиділи на обідньому перепочинку під деревом,– скажи, коли ж буде нарешті то довгоочікуване царство ?

– Буде, Юдо, скоро буде…– Ісус з сумом подивився на свого учня,– але не про те царство ти думаєш, друже… Ти мрієш про політику, війну, кров, жертви – а моє царство це дещо інше. Воно більше, аніж просто держава. Зрозумій це.

– То значить ми будемо просто мовчати на все, що роблять ці погани? – знову спитав Юда. В словах відчувалося презирство. Він намагався спровокувати Ісуса цим.

– А ти сам подумай,– відповів Ісус,– хто живе від меча, від меча і помре… Я ж не прийшов ,щоб знищити, але щоб спасти людей. А ти пропонуєш різню. Скільки злості і ненависті у своєму серці носиш.

– Можливо, він і не правий, але ж якось ми маємо допомогти цим людям,– подав голос Яків.

Він вступав у такого роду дискусії лише в потребі щось для себе чітко вияснити. Сам Яків був близьким по духу до самого Ісуса. І не тільки тому, що вони були родичами. Але як і більшість учнів не все міг розуміти. Він і сам мав подібні погляди. Яків не належав до тих радикалів, що готові штурмувати будинки з вилами. Він любив більше щось помірковане. А спитав тому, що справді не до кінця міг тут розібрати, що і як.

– Зрозумійте, друзі, що все, що є скоро промине. І настануть інші часи. Все зміниться. Але є щось більше, щось незмінне. Кожен гріх, вчинений людиною, знищує і робить її мертвою. А кожне мертве дерево, як ви знаєте, спалюють. Ви бачите чуда, котрі я роблю і тому багато хто ходить зі мною. Але хіба я роблю це заради себе? Я знаю, чому я тут і що повинен зробити. Але коли ви це зрозумієте? Коли нарешті усвідомите, хто я і чого насправді хочу!?

– Вибач, Ісусе, ми справді тебе не розуміємо,– озвався Петро.

– Бо ви ще мислите надто примітивно. Надто матеріально. Надто прив'язано. Ви ще не готові все до кінця сприйняти і зрозуміти… Але скоро ви побачите справжнє диво. І тоді ваші очі будуть відкриті.

Ісус говорив про "справжнє диво" свого постання з мертвих. Те, що до цього кому не вдавалося ще ніколи зробити. Диво, котре протягом століть буде загадкою для всіх народів і котре кардинально змінить хід цілої історії всього людства. Диво, що докаже усім правдивість його слів. І змінить уявлення людини про світ.

А час спливав. По хвилині, по секунді, втікаючи в нікуди. Кожен крок, кожне слово, кожен погляд наближає все сильніше до завершення. Все, зрештою, що має свій початок, те й має свій кінець. Ніщо і ніхто не може уникнути цього страшного природного закону. Ніхто! І хоч як людина прагнула відтягнути цей так не бажаний момент, але нікому і ніколи не вдавалося цього зробити. Ані найамбітніші і найжорстокіші царі, ані найвідчайдушніші і найзапекліші вояки, ані всепоглинаючі мудрість філософи так не змогли знайти чи купити безсмертя. Всі приходили до страшного і так неминучого кінця. Кінця, про котрий не хотіли згадувати. Котрого жахалися і чекали. Котрий був, ніби екзаменом, за весь пройдений шлях тут на землі.

Не оминув цей закон і доброго Ісусового друга. Хвороба прогресувала. І кожен день був цінним, як на вагу золота. Але доброго вчителя близько не було. Ісус був далеко. В кількох днях ходьби звідси.

Диво

Лазар[43] лежав у гробі вже четвертий день. Ще за життя його сестри послали звістити Ісуса, що його друг хворий.