Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 101

Аж тут я чую голос свого дядька:

—А що це за тiла лежать? Чиї тiла?

Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).

—Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь,— суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi,— вiн кивнув на тiтку,— не вiрю!

Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб’ята!— говорив її погляд.— I невже ж ви мене, стару, обдурили?»

Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:

—Бий! Не менше шести!

Ява теж сiв на лiжку i сказав:

—I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…

I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:

—Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!

I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.

Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.

—А тепер розказуйте,— наказав дядько.

—Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б’ють, та ще й розказуй,— простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.

—Ой, що ж ти наробив?!— зойкнула тiтка.— Так же ж дiтей i повбивати можна!

—Нiчого, нiчого,— спокiйно сказав дядько.— Вони хлопцi крiпкi — витримають.

—Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося?— трагiчним голосом сказав я.

—Що? Яке кiно? Ану розказуйте!

—Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки!— кинулася до буфета тiтка.

Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).

Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер’яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).

Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?

—Ну, хлопцi, я ж не знав…— сказав дядько.— Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?

I туг, буквально як у п’єсi,— тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).

—Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв,— весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.

—Авжеж,— якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.

Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.

—Гм,— сказав вiн.— Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм…— Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку.— По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

—Та хай хоч поснiдають,— заметушилася тiтка i побiгла на кухню.

—А ви ще не снiдали?— здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.

—Ми не хочемо! Ми не хочемо!— одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..

—Ой тьотю, не треба нiчого!— кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо:— Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…

—Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику,— плаксиво сказала тiтка.

—Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде,— прошипiв я.

Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

—Зараз заїдемо до Максима Валер’яновича i — на студiю,— сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.