Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 11

—Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?

—Загубилися,— кається Ява.

—Заблудилися…— каюсь я.

—Загубилися-заблудилися! Двадцять дев’ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб’є через вас!

Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.

—Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть,— говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.

—Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi!— враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.

—Нема за що. Це наш обов’язок.

—Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.

Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.

А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м’яким голосом — зовсiм не таким, як з нами.

—Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться,— говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.

—Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але…— наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.

Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).

Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.

Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно — мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.

А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.

I знову сама собою завелася пiсня:

Ось i вечiр, вiвцi бiля броду
З Черемошу п’ють холодну воду.
У садочку вiвчаря стрiчає
Дiвчинонька, що ного кохає.

Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:

У садочку старшину стрiчав
Дiвчинонька, що його кохає.

I так нам весело, що ми аж лягаємо.

Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить — спiває, заливається…

Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!

РОЗДIЛ IV

Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?

…Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт,— носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках,— звiряється з iнструкцiєю. Поруч — одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп!— упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.

Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.

Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три… Аж ось з’явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз!— i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.

—Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.

—Авжеж, авжеж… Потренуйся. Аякже!— заспокоює його Книш.— Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг…

—Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров’я треба,— набиває собi цiну Бурмило.

—Зате потiм… Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде,— Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.

I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об’єкт спостереження.

Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми «взяли слiд» — вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi.

I от спостерiгаємо.

—Слухай,— шепоче Ява.— А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив?