Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 115

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п’ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид,— казали люди.

А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.

Роздiл IV

Я беру в напарники Антончика Мацiєвського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище

—То що — боїтесь? Г-герої!— презирливо глянув я на хлопцiв.

—Та йди ти!

—Та ну тебе!

—Теж менi!— загомонiли хлопцi.

—Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше…— мовив Антончик.

—А що — i вкрасти!— не вагаючись сказав я.— Як для науки треба — можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з’ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид — що це буде… Переворот у науцi.

—Та що ти мелеш,— озвався Карафолька.— Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

—Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.

—А що? А що?— загорiвся я.— Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов’язково.

—А що?.. От, мабуть, таки так. Га?— невпевнено сказав Антончик.

—Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг!— впевнено заперечив Карафолька.— Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

—Ти думаєш?— уїдливо сказав я.— Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.

—Ой, держiть мене, бо я впаду!— не своїм голосом закричав Карафолька.— Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.

Хлопцi засмiялися.

—Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров’я!— спокiйно сказав я.— Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…

Я махнув рукою.

Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.

—Ходiмо!— кивнув я Антончику.— Вони ще в нас посмiються на кутнi.

Карафолька глузливо закричав нам услiд:

—Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!

I хлопцi знову засмiялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.

I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:

—Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.

Я скипiв.

—Ах ти ж, г-г…— хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав:— Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.

—А де взять?— спитав Антончик.

—Як — де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спiткнувся:

—Ти що?!

—Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

—Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

—Та ми ж потiм повернемо, чого ти!

—Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.

—Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.

—А в кого?— вже спокiйнiше спитав вiн.

—Та в кого ж! У Бардадима.

—Ну-у… Ти рискуєш!— довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося.— Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!

Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.