Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 128

—Ну-у?— роззявив рота дiд.

З хати вийшов племiнник дiда Салимона.

—Що там таке?— спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.

—Ану, Серьожо, iди-но глянь!— гукнув йому дiд Салимон.— Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.

—Привид?— племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:

—Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.

—Мда-а,— розгублено розвiв руками дiд Салимон — Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…

—Хiба я знаю…— знизав плечима племiнник.— Треба щось придумати. Якось викручуватись.

—А що, як…— задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника:— Ану знiмай сорочку!— Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi:— Оксанко, давай плечики.

—Правильно!— пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.

—Що це ви…— почала вона.

Але племiнник перебив її.

—Цить! Давай сюди!— i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi:— Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.

Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:

—Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи…— Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди:— Га-га-га-га-га!

I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п’яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.

Вони жалiли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.

Та, люди добрi!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.

I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.

—Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли?— пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.

—Та!— махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.

—Ну!

—Та!— не пiддававсь я.

—От же ж проханий! То давай ти!— кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

—Ну що? I тебе просити треба?— скривився дiд.

—А я тут нi при чому,— хмикнув Павлуша.

—Як?— здивувався дiд Салимон.— Хiба ви не вдвох?

—Нє-а!— сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.

—Отаке! Що сталося? Тю!— навiть розгубився дiд Салимон.

—Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать!— вихопився Антончик.

—Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак!— протягнув дiд Салимон.

Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.

Ну,тепер усе! Кiнець!

Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.

Все!

Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене бiльше друга.

Все!

Роздiл XII

Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг — Вороний. Солдати. «Восьмьорка»

Минуло кiлька днiв.

Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кiлька днiв…» Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.

Як на зло, погода знову зiпсувалася.

Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.