Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 154

Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.

—Ну, як там, розкажи,— сказав нарештi я.

—Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров’я вивiшуй. Як прем’єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.

—От iменно — бiльше нiкуди!

—Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

—Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…

—Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й загнувся.

—Ну що ж… молодцi хлопцi,— зiтхнув я.

—Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав…— Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…

—Ага!— криво усмiхнувся я.— Ну добре… А як там взагалi?

—Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об’єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

—Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…

—Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий!— подумав я.— Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

—Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…

—Та посидь, чого там!— стрепенувсь я.

—Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

—Ну йди,— сказав я тихо й приречено.

—Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

—Бувай!— через силу усмiхнувсь я.— Вiтай там хлопцiв!

I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.

—Я ще до обiду забiжу обов’язково!— бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.

Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…

Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..

А чого обов’язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду…

Зненацька лiжко моє хитнулося, м’яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна…

Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: «Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!..»

Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.

Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв — залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.

Але чому моє залiзне лiжко не тоне?

I одразу прийшла думка — у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати — депутат, усiм депутатам видають такi лiжка…