Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 159

—Ти що? Друг, звичайно.

—Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?

—Тю!— вiн розгублено усмiхнувся.— Ти що — сiльмаг обiкрав?

—Нi, без жартiв скажи — мiг би?

Вiн насупив брови.

—Мiг би… Ти ж знаєш.

—Ну, тодi на, читай,— i я простягнув йому листа.

Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:

—Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…

—А тобi, виходить, теж? I мовчав…

Павлуша винувато знизав плечима:

—Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.

—Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй!— Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.

—Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша,— питає,— Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.

—Точно!

—Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».

—В розколинi над амбразурою.

—Точно.

—Ао котрiй годинi?

—О двадцятiй нуль-нуль.

—А менi о дев’ятнадцятiй.

—Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?

—Аякже. Тiльки давай спершу ти.

—Ну, значить, пiд’їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп!— за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди,— каже,— оп’ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп’ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди»,— i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так,— на повний голос крикнув.— Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi!— сiв на велосипед i поїхав…

—I що — i все? Бiльше нiчого не було?

—Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з’явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»

—I знову о двадцятiй нуль-нуль?

—Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з’явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.

—Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.

—Ну, а в тебе ж що?

—Ну, а в мене…— I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.

—Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш?— спитав Павлуша, коли я кiнчив.

—Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов’язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.

—Хтозна, може…— насупив брови Павлуша.— А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?

—Хiба я знаю…— знизав я плечима.— Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…

—Могло буть,— зiтхнув Павлуша.— Виходить, ти основний, а я дублер.

—Чого це!

—Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.

—Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти!— переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам’ятаєте, казав, що я люблю скромничати…

—А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним!— сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!

Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з’явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.