Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 16

I наскiльки повiльно пiд’їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд’їздить.

Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.

—Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:

—Риск! Може й зiрватися.

—Може,— говорить Ява i знову хукає.

Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках — i менi щипле в носi, як вiд цибулi.

—Але не можемо ж ми допустить…— каже Ява — Iсторiя нам не пробачить.

Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

—Ну, тодi на всяк випадок — прощай!— зiтхаю я.

—Прощай!— зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.

Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.

Ява бере її.

Одкриває…

В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…

—Обережно … Обережно … Обере…— завмираю я, вiдступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.

Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?

Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?

Я розплющую одне око, потiм друге.

Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.

Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…

Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.

От тобi й «ба-бах!» — Яво!— гукаю я.— Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.

—Пильнуй термоса!

Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…

Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.

Роздiл VI

Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. «Життя — заплутана i складна штука!»

—«Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик!— пхикаю я.

—Мовчи! «Давай злiземо!» «Ноги розiм’яти!» Герой!— пхикає Ява.

Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.

Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибiгли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати.

—Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть!— заканючили нетерплячi дiвчата.

—Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.

I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило — дев’ятикласник Гришка Бардадим — спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:

—Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!

I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!

I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.

А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.

Високий острiв — один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.