Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 25

Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.

От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.

Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.

I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.

Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об’єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби,— пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…

Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.

—Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!

—I правда! Давайте не будемо!

Знову посiдали, сопемо.

Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:

—Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.

I раптом пiдхопився:

—Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.

—Га? Що? Кого?— не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п’ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.

Бо завжди:

—А от Стьопа, бачиш…

—А чому Стьопа…

—А подивись на Стьопу…

I — лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.

Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.

От i зараз.

—А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди?— жуючи, спитав Гришка Сало.

—Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.

—Ага, про це у п’ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив,— пiдтвердив Антончик.

—А я по телевiзору в кiножурналi,— сказав Вася Деркач.

—Ну й що?— спитав я — А як же грати?

—Як? Хм!— презирливо хмикнув Стьопа.— Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.

—А що — це вещ!— У Яви загорiлися очi.— Iнтересно!

—Хлопцi! Да ви що? Тю!— сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!

—Старик! Домовилися — все!— рiшуче сказав Ява.— Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

Я! Так i знав. Чуло моє серце.

—Старик! По-чесному!— сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».

Я зiтхнув.

Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.

—Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета!— заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.

—Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.

I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…

—Ну, то що робить?— сумно спитав я.

—Значить, так,— швидко заговорив Стьопа.— Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…

—Гаменхотеп,— байдуже сказав я.

—Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп!— звiв руки до сонця Стьопа.— Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм’я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

Хлопцi завили, як шакали.

—Ну, давай-давай — лягай i умирай,— пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.

Я лiг.

—Прощайся i…— махнув рукою Стьопа.

—Прощайте,— похмуро проказав я.— Не поминайте лихом. Пробачте, мо’ що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.

—Обiйдеться! Помирай, помирай швидше!— нетерпляче перебив Стьопа.