Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 4

---

—Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.

Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п’ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.

—Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж?— несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.

Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:

—Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур’янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.

I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…

Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.

—Слухай,— раптом каже Ява,— а давай зробимо… пiдводного човна.

—Давай,— не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю:— Аз чого?

—Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.

—А як?

—Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

—А двигун?

—На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.

—А дихать?

—Через перископ.

—А на поверхню як випливати?

—Баласт викинем i випливемо.

—А як водою заллє i затопить?

—Ти що — плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!

—Сам ти дуля з маком! Який розумний!

—Та ну тебе,— сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».

От — i зараз…

—Го!…

—Го!

—Го!

Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.

I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.

—Яво!— кажу.— Там хтось є.

—Бреши!

—Ану гокни й послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.

—Якась свиня вкинула туди цуцика,— сказав Ява.

—Точно,— сказав я.

—Так що?— сказав Ява.

—Треба витягти,— сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.

—Значить, так,— сказав Ява.— Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

—За що! Хiба я тебе так вдержу?

—Ти й справдi слабак. Не вдержиш.

—То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.

—Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив’яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.

—А де взять вiрьовку?

—А ондо припиначка.

—Так на нiй же коза! Разом з козою прив’яжемо, чи що?

—Коза так погуляє, нiде не дiнеться.

—Ну що ж — давай!

—Мме-е-е!— радiсно проспiвала одв’язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.

Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив’язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.

—Попускай! Попускай потроху!— скомандував Ява.

Операцiя почалася.

Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»

Я кинувся до зрубу:

—Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

—Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

—Яво!— кричу у вiдчаї.— Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!