Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 71

—Надзвичайно важливо!— пхекнув я.— Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…

—I все одно — це дуже цiкаво…— не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!

—Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.

Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:

—Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.

Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!

Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.

…Ми лежимо i не можемо поснути.

На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.

—От як паршиво виходить!— з гiркотою шепочу я.— Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн… Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки…

Ява зiтхає i погоджується зi мною:

—Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.

—Давай, звичайно, давай,— кажу я,— але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров’ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися,— мовчи i все.

—Гаразд,— пiдхоплює Ява.— Тiльки кров’ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.

Ява обов’язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.

Роздiл V

Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня

Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:

—Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе?— i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

—У якiй контррозвiдцi?

—У тiй,— каже,— що шпигунiв ловлять.

—Тю!— кажу.— Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.

—Нiчого не звихнувся,— каже вiн.— Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.

—Яку зброю?— нiчого не розумiв я.

—Пi-ста-лєт!— вiдрубав Ява.

—Де ти його бачив?

—У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.

—Да? Ану ходiм!— i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!

Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…

—О! Дядю Гришо, а що це у вас?— здивовано i невинно-невинно спитав я.

—Де?— дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.