Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 87

—Ходiм до Будки!— впевнено повторила Валька.— Якщо не хочете, я сама пiду!

—Чого ж сама…— буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене — Ходiм… чого там…

—А-а…— безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити — заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).

Ми йшли у вороже лiгво… Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi…

—А де вiн зараз? Ти знаєш?— спитав Ява у Вальки.

—Або за сараями — там їхнiй штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де вiн живе…— впевнено сказала Валька.

У штабi за сараями жодного «воїна» не було. На майданчику теж нiкого…

—Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi… За це i в колонiю одправити можна…— з запалом сказала Валька.

—Он вiн!— вигукнув раптом Ява.

З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.

—Де годинник?— пiдскочивши до нього, вигукнула Валька.

—По-перше, де ваше «здрастуйте»?— з уїдливою посмiшечкою сказав Будка.— Якi ви нечемнi, невихованi. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

—Ти нам баки не забивай! Де годинник?— виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява.

—Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать!— глузливо сказав Будка.

—Де годинник?!— люто повторив Ява.

—А про який годинник, вибачте, йдеться?!— невинно заклiпав очима Будка.

—Про той, що ви витягли в нього з кишенi!— вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

—Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

—Так! Так! Так!— вигукнув я радiсно.

—Не бачив,— зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.

—Ах ти ж гад!— крикнула Валька.

—Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!»

—Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.

—Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать…

Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.

—Ну нiчого!— просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо!— кивнула вона нам.

—Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

—Доведу!

—Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…

—Що? Що? Що ти знаєш?— спитали ми, зупиняючись.

—По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе!— були зайнятi… Скажеш, нi?— посмiхнувся вiн до мене.

—Ну?— сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю,— руки таки в нього були зайнятi!).

—Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…

—Ну?— нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).

—Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї,— вiн кивнув на Вальку.

—Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).

—Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао!— i вiн побiг у пiдворiття.

Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв — поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю… Отже, певне, Будка не бреше…

На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов’язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер’яновичу,— адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися…