Тотем

Переважно ми кокетуємо з коханням. Але ця брехня насправді є тугою. А крамарські забавки — реакцією на неповноту життя, звільненого від пристрасті. Наше випещування дрібненьких подряпин, які ми вперто називаємо любов'ю, є, вочевидь, нічим іншим, як мимовільним намаганням доторку до езотеричної і недосяжної величі.

І ми граємося із коханням, як діти у "класики", видаємо бажане за дійсне з маніакальною наполегливістю екстатика-шамана під час занять культовими практиками. Ми, сліпенькі і безпорадні кошенята, не підозрюємо, як одного разу під ногами може розверзнутися хлань...

Бо майже всі підсвідомо прагнуть пристрастей, але у привабливій обгортці і з безпечним вмістом. Ми, виявляється, незрозуміло тужимо довгими нудними вечорами, забуваючи про те, що єсьмо напів-паралізованими на здатність виокремити її або його із хаосу випадкових спілкувань і мерехтливого плетива чоловічих та жіночих доль.

Ми тужимо, але нічого не відбувається. Ми таємно чекаємо, що воно ось-ось прийде, плекаючи цей моторошнувато-привабливий процес. Але нічого не відбувається — і ми каправіємо та маразматіємо, так і не розпізнавши кольору та смаку нашої довгоочікуваної найінтимнішої таємниці...

2

Віктор жив із матір'ю (себто перебував під одним дахом, вважає за необхідне додатково пояснити автор для категорії читача з післямодерною свідомістю; жодних кровозмішань, едіпівських комплексів та інших стародавніх фройдівських штучок). Вони отримали цю квартиру, коли хлопця ще називали хлопчиком. І він туманно пам'ятав метушливий переїзд із робітничої малосімейки, згадував навіть батька — нервового пристрасного курця, що керував перевезенням їхніх нехитрих надбань, жмутків і реліквій, припалюючи цигарку від цигарки.

Бо кожну сім'ю в'яже не лише спільний досвід, а й набуті речі, котрі з плином часу стають безпотріб'ям і мотлохом. Бо що може значити для сусіда чи перехожих засушений підсніжник, подарований колись Вікторовим батьком Вікторовій матері, подарований тоді, коли їх ще так ніхто не називав. Що значить для інших горщик, на якому Віктор (що означає "переможець") вчився какати? Цей допотопний пристрій, зрештою, викликав щем лише у хлопцевої матері; асоціації із синовим дитинством, власною материнською молодістю, яка є найзворушливішою, на відміну від материнської зрілості чи старості, гемороїв і склерозів. Але є ще одна химерна особливість сімейних речових реліквій — вони дарують fаtа mогgаnа вічної юності, ілюзію часової застиглості і оманливе відчуття увіковічнення, адже дитячий горщик для какання завжди нагадував Марії про те, що тоді їй було двадцять шість... Дивно, той самий засушений підсніжник, той же, лише трохи потьмянілий горщик, а зараз до неї підступними лапами наближається сорокалітній ювілей, що завжди є приводом для суму, а не радощів, адже молодість залишається на тих часових позначках, коли ювілеї святкувати не прийнято...

Отже, Віктор пам'ятає батьківські цигарки, що згорали із такою потроєною швидкістю, мовби ненько хотів вписати своє ім'я до відділу саморуйнівників-камікадзе всім відомої гіннесівської книги переважно безглуздих рекордів.

Коли переїхали, батька часто не було вдома, а якщо і був, то дратувався від усього: зле звареного борщу, наляканого погляду сина, синіх прожилок на руках дружини. Здавалося, що вітця дратує саме повітря власного дому, себто відділка дев'ятиповерхового мурашника на п'ятій мурашиній зупинці. Він кричав на Віктора, що той носить некрасиву... зачіску (зовнішність сина, котра є подразником для батька — прекрасний матеріал для психіатрії сімейних відносин), багато і жадібно їсть (коли нас бісять звуки при поглинанні їжі кимось із близьких, вважаймо, що ми приїхали у глухий кут, з якого існують лише радикально-насильницькі шляхи виходу), дивиться на батька неправильним поглядом (недавно Віктор десь вичитав, що, мовляв, батьківська любов до сина є лише фікцією, і... заплакав; але сльози були скупими і короткочасними).

Віктор пригадує, як, прокинувшись однієї ночі, почув здушений материн плач і безладні примовляння: "Ну то йди до неї, не мордуй нас, бо зробиш каліку з дитини; йди собі, йди!.." Батько шипів, вставляючи якісь зловісні репліки, мати плакала. Такі шипіння і примовляння, примовляння і шипіння як істинний вінець тендерних стосунків і найголіша правда всіх, у хлопчиковому розумінні, чоловіків та жінок, тягнулися ще близько року. Батько (хлопчик не міг покликати його інтимнішим "тато"), щоправда, ніколи не бив ні Віктора, ні матір, а для багатьох сімей це вже залізний аргумент об тім, що треба жити далі, мовляв, нема рукоприкладства, значить, нема ніякої біди, ось послухайте, що твориться у тих-то чи таких-то. І називались якісь імена, і розповідалося про якісь страхітливі випадки патріархальної тиранії; кровозмішувань і кровопускань, прищемлювань дитячих пальців до дверних кутів, мученицьких стоянь годинами на колінах, ненависті і крові, деспотичні сімейні культи якихось слюсарів чи інженерів, наляканих і запобігливих на роботі зі всіма, окрім найближчих, на яких виливалась огидна каламуть слабкого агресивного серця...

Але Віктор добре пам'ятає цей жах батьківського приходу з роботи, цей порожньо-ненависний погляд, що може спопелити. Які казки? Які прогулянки? Іноді, щоправда, батько пробував поговорити з Віктором, але, натикаючись на залякані очі звірка, котрий чекає неминучого лиха, махав рукою і зачинявся у своїй кімнаті — роботи, мовляв, багато, ніколи панькатися з цим ненормальним хлопцем ("ну то йди до неї, не мордуй нас, бо зробиш каліку з дитини, йди собі, йди!.."). Але ця робота зводилася до ненастанного нищення цигарок; облиште мене, я думаю. Мати постійно плакала, пригортаючи хлопця. Віктор декілька разів бачив, як мама крадькома розглядала засушений підсніжник, і завжди її восковими щоками, які начебто не дихали, котилися мимовільні сльози. Що ж, сльози далекі від інстинкту і вносять у людське життя краплину трагічної величі...

Батько почав приходити щораз рідше, а одного разу (хлопець тямить, що за вікном буяв той особливий сорт безнадійної мжички, котрий сповняє сумом навіть найоптимістичніші серця), почав пакувати у три гіпертрофовано-велетенські клунки якісь речі. Мати плакала — та що там плакала? — голосила. "Завиваєш, як стара сучка", — кинув ненько їй на прощання, намагаючись не дивитися на Віктора. Мати кинулася йому до ніг... впала на коліна... хлопця щось закололо у скроні, неначе хтось вгвинчував туди товстелезну шевську голку... батько врешті метнув на нього очима, як розпеченими вугликами...

Що насправді означав той пронизливий погляд?.. Може, тліючу і дивну любов? Спалах останнього каяття? Реактивний жаль? Байдужість під маскою прощальної істерії? Шизоїдну ненависть? А може, той погляд не означав нічого, бо так само батько (за кілька хвилин він перестане ним бути, адже фізична участь у дітонародженні — лише дещиця вміщуваного у цьому слові) міг би глянути на Вікторів дитячий горщик чи на засушений підсніжник, подарований ним колись сентиментальній дівчині Марії.

Двері зачинилися. Мати із лицем, потворним від страждання і жалю, впала на поламаний диван, на якому колись, хлопче, ти був зачатий. Віктор зловив себе на спонтанному відчутті неприязні до матері, що зараз виглядала такою розпатланою та негарною і так некрасиво плакала ("завиваєш, як стара сучка").

Сталося. Батько ніколи більше не переступив їхнього порогу, наче захворів локальною втратою пам'яті на розміщення будинку, де жили його найрідніші (найненависніші? найбайдужіші?) люди — дружина і син...

3

Ще малий Віктор почав відтоді забагато думати. Як це так, пішов батько, чому; невже ніколи не згадує про нас; мамо, а куди пішов тато (тепер вголос він називав свого найближчого родича лише так)? "До іншої жінки," — одного разу відповіла мати, вмить повосковівши. "А чому, чому?" — безперестанку чомучкав хлопець. "Бо він її любить". "А чому не любить тебе?" "Бо... бо... я не знаю,"— набирало землистості материнське обличчя.

Бо багато людей, хлопче, живуть, наче апітаї: йдуть від одної жінки до іншої, змінюють чоловіків, плачуть на похоронах, а потім грунтовно забувають померлих, поточених цвинтарними хробаками; говорять високі слова, водночас маючи десь мовлене. І не рятує від сліпого гедоністичного танцю ані освіченість, ні інтелект; осипаються рум'яна і білила виховання перед ликом основного інстинкту. І триває варварський танок на кістках облізлої безпорадної етики, аякже, нам завжди вистачить сили духу перенести нещастя ближніх, саркастично медитував один із сонму великих. А потім люди-аnіmаl забувають прив'язаності попередні і наступні; все тлінне і змінне, і залишається лише їдка стареча мізантропія, болячки і ненастанний жах смерті...

Мільярди особистих доль замикаються на двох датах — народження і відходу, все брунькується і цвіте, щоб відмирати, і немає на те ради, хоч бігай голим велелюдним приміщенням, займайся спіритизмом чи садомазо або згодовуй власну кров бродячим собачим рушенням. І твій батько, хлопче, такий же, як і більшість біомаси, теж має якісь свої недолугі принципи, тупі правила і вошиві переконання, які існують лише нате, аби хоч раз на кілька років відмиватися від їхнього ортодоксального бруду. Влаштовувати жорсткий гарячий душ для власних випещених переконань — далеко не найдурніше заняття...

Віктор забагато думав, вдома обмаль їжі і грошей, чужі дядьки до них не приходять, бо мама — порядна і чесна жінка (лише для чого вона береже свою порядність: для припадків клімактеричної істерії, жіночих сексуальних розладів чи для випещування болючого мазохізму покинутої?..) Ходить до школи, почав ненавидіти некрасивих сірих педагогічок, хоча невідомо, звідки у хлопця, чиє ім'я означає "переможець", зринають приступи фізіономійного расизму. Себто: неприязні до пенсіонерів обох статей із потворними поморщеними лицями, така собі геронтофобія, атакож припадки ненависті до м'ясистих носів однокласників і смішної хлоп'ячої клаповухості, огиди до розповнілих, наче гора холодцю на сільському весіллі, вчительок. Але найтяжче хлопцеві спостерігати за тим, коли батьки — не матері! — забирають власних чад зі школи, іноді беруть за руку, іноді сварять, але ж...