Третя рота - Сторінка 31

За поворотом блиснули огні заводу. Вони привітно добігли по рейках до мене, і стало чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всі думи зникли. Я хочу хоч одну спіймати, але не можу. Нарешті я спіймав думку. і мене залпла радість повороту. Коли входив в село, скінчилась вистава в робітничому клубі, і я побачив знайомих хлопців. Коли я їхав на фронт, так ці хлопці були маленькі, а тепер вони були вищі за мене, багато з них поженилися і навіть мають дітей.

По Красній вулиці я йшов додому. Як і колись, блимав вогник в маленькому вікні хворостянки. Я постукотів в двері.

— Хто там?

— Володька.

Двері швидко відчинилися, і крик "Володька!" злився в одне божевільне радісне виття. Мати була в сусіди, її покликали, і вона з плачем упала мені на плече. Ще коли я підходив до дому, мені сказали про смерть брата. Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який він вже був великий, що не вміщався на скрині. Він перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що я вже вбитий. Мати служила по мені панахиду. Олег умер од тифу. Він так і не дочекався, щоб я привіз йому із фронту галіфе. А він так хотів галіфе — синє з золотими кантами. Мені брат розказував, який він був дужий. Ще як малим, так бив парубків, а коли підріс, так його боялося все село і любили всі дівчата. Коли він умер, на домовину принесли багато вінків і сліз...

Махно ще був не ліквідований, і через наше село проходили банди. Комунарів було мало, і вони мусили ховатися в заводських трубах. Мати робила самогон, і я перекидав їй його. Вона плакала і казала:

— Нема того Володі. Умер наш Володя.

А я в обідраній шинелі і в полатаних штанях натхненно співав "Мы кузнецы" і по ночах з рушницею біг на тривогу. Мати казала:

— Он другі комуністи, що приїхали з фронту... у них і галіфе, і гроші, а ти як був босяком, так босяком і зостався.

Я її заспокоював і казав, що скоро буде гарно всім жити, не тільки одним нам. А в село привозили порубаних кооператорів і комуністів. Я лежав в тифу в заводській лікарні, а прямо в вікно було видно часовню, куди щодня носили мерців. Я думав — скоро і мене туди понесуть.

Після кожного приступу я виписувався і все розказував на вулиці хлопцям про бої, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене не ламав новий приступ, і я лягав знову до лікарні. Це був останній тиф. Я майже вмирав, а тут іще мати приходила й плакала, що нема чого їсти, щоб я написав їй записку до кооперативу. Вона хотіла надіти мені на шию хрестика, але я одмовився. Мені снилися попи, повстання, власне, це був бред. Серце швидко билося, і я марив, коли воно лерестане так швидко битися, та все просив лікаря послухати мені пульс... За сім день після того, як я виписався із лікарні, мене "в порядке боевого приказа" викликає Лисичанський партком і дає призначення. А по селах рубають партробітників, і бандити на тім боці Дінця гукають перевозу. По залізниці кругом села весь час ходить броневик. Мене посилають по службовій справі в Бахмут.

Бахмут... Невже я побачу Констанцію? Це ж моя вічна мрія на фоні крові й смерті. Був квітень, і я, блідий, смуглява смерть у шоломі, їхав до своєї мрії. Констанції не було дома, вона працювала в губнаросзіті секретарем соцвиху. Батько її набивав цигарки. Я так багато хотів йому сказать, але чомусь тільки сказав: "Дайте закурить". Він дав мені закурити і почав говорити про політику, як його більшовики ганяли на примусові роботи. Але про все це він розказував весело, не злобливо. Брат Коті, Броня, був в армії. Я пішов до губпаросвіти. Найшов кімнату соцвиху, одчинив двері і біля стіни з лівого боку побачив за столом Копстанцію.

— Здесь тов. Рудзянская?

Вона обернулась, глянула на мене, хотіла щось сказати і захлинулась. Я був наче мертвий. Піді мною не було ні підлоги, ні стін навколо... Мені здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Мені навіть так і снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому стоїть вона. Я підійшов до неї і впав біля її ніг, вниз лицем. Лежу й мовчу і тільки чую, як солодко й тяжко б'ється моз серце. Підіймаю голову, а на ганку стоїть не Котя, а її батько. Я питаю:

— Де Котя?

— Она уехала на полярный круг.

Але в уяву я не впав, а тільки хитався і здавався собі легким-легким, неначе пір'їнка. Ми вийшли з Котею в коридор, але не могли говорити, тільки дивились одне на одного та зітхали. Потім я ходив до Коті і, коли говорив з батьком, усе дивився на неї так, як тоді, весною 18 року, а вона просила, щоб я так не дивився на неї, і чомусь полотніла. Я був такий щасливий, що нічого не помічав і не хотів помічати. Котя показувала мені, які в неї маленькі туфлі. Дійсно, в неї манюсенькі туфлі. Але я іі досі не знаю, чому вона ховала од мене свої ноги, коли була босою, ще тоді, весною 18 року...

Мене, як неправильно демобілізованого, латиші знову забрали до армії, і медична комісія дала мені місячний відпуск, щоб поправити після тифу здоров'я. Я цей час хотів використати в Москві, ознайомитися з літературним світом і лишитися там. Одного разу Котина мати сказала мені, що Котя хоче поговорити зі мною. Ми вийшли. Йшли по тій же Магістратській вулиці. Котя хоче мені щось сказати й не може. Потім вона сумно й несміливо показує свою праву руку, а на ній, на пальці, обручальний персте ЕІЬ, що я його до цього часу зовсім не бачив. Такий я був дурний і щасливий. І чудно, я зовсім спокійно прийняв це, тільки став якимось порожнім, і життя одразу почорніло. В цей день я їхав, і ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад і вперед, плутав, крутив, і вона покірно йшла за мною, тільки була бліда, бліда. Мені треба йти, і я спинився з нею біля воріт. І от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав і заплакав. Я тяжко плакав над своїми мріями. І жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огні і тривозі я ніжно марив за цією людиною. Я крізь ридання говорив їй про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу:

— Дай я тебе хоч на прощання поцілую. А вона не хоче... Я плачу й кажу:

— Ну дай я поцілую хоч волосинку...

А вона не хоче...

Ох, як тяжко я плакав над трупом своєї любові...

Вона казала, що вже пізно, що я ніколи не забуду і не прощу її... Вона не хоче кинути мені, як собаці, "недоїдки"...

Вона каже:

— Ідіть...

— Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною і прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене.

Вона довго мовчала, потім тихо й мертво:

— Прийду... Ідіть...

— Ну скажи хоч "іди".

— Іди...

Тоді я йду по брудній вулиці і плачу, плачу... Щоб не помітили перехожі моїх сліз і ридань, я зігнувся і заховав лице в шинель...

Потяг одійшов од станції, і страшно і тоскно закричав свисток... Я їхав наче в безодню... Я ж комунар... Моє життя належить колективові... Але в безодні моєї муки потонули і колектив, і комуна. Мені зовсім не хотілося жити. Не було стимулу. В вагоні їхав труп... І в останній момент, коли здавалось, що серце розірветься од болю, наді мною, над моїм заплаканим і помертвілим лицем ніжно нахилилося обличчя Ольги. Теплі очі привітно зоріли під лахматою шапкою, і губи її червоні, незабутні губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене... І мені стало легше...

XLVII.

Харків... Квітень, юність, сонце, надії...

Я пішов із товаришкою Піонтек 1, яку знав іще в Одесі.

Вона повела мене в бібліотеку-читальню ЦК КП(б)У.

Ми зайшли в тиху кімнату, де на канапі в синьому костюмі з рудою борідкою Христа сидів маленький чоловічок, схожий на західного робітника, і читав газету.

Товаришка Піонтек попросила мене почитати їй свої вірші.

Я читав їй мої російські поезії, а маленький синій чоловічок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги.

Я спитав Піонтек:

— А вы понимаете по-украински?

— Да.

І я почав читати їй "Відплату".

Коли я читав, наш сусіда одіклав газету і уважно слухав, доки я не скінчив. Потім він підвівся з канапи і підійшов до нас. Це був товариш Кулик 2.

— Хто ви такий будете, товаришу? — спитав він мене.

Я сказав.

І Піонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армії як молодого поета, що подає надії.

І товариш Кулик, як завагітпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через "Учраспред" ЦК з армії.

Пока оформлювали моє відкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферії військовий політробітник, був улаштований в "Червоному готелі" і мав багато вільного часу.

Я познайомився в редакції газети "Вісті" 3 з товаришами Коряком 4 і Блакитним 5.

Коряк — маленький і гостроносий, в довгій кавалерійській шинелі, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Відплату".

Він дякував мені за "гарні переживання" і говорив:

— Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі... Нам доводиться друкувати таку їрунду!

— А ви цієї їрунди не друкуйте, а друкуйте мене, — наївно сказав я йому.

Читав я Корякові й мої вірші російською мовою про любов, трави, шахти, і крізь спомини і розлуки з рідним селищем — "солодкий дим заводу".

І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою.

На другий день я приніс йому "Червону зиму".

Хоч місто і взяло мене в свій солодкий полон, але мені все снилися зелені пахучі береги Дінця, ріки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям...

Одгорів метушливий день. Я повертався до готелю.

В номері з меблів були ліжко, стіл, стілець і шафа з дзеркалом для одежі. От із цією шафою, власне, з трюмо в ній, і зв'язане народження "Червоної зими".

Я стояв перед трюмо, звідки на мене дивився смуглявий юнак, і раптом я ніби розтанув в тумані і зник у свічаді, а замість мене простяглася важка, грозова й радісна дорога мого молодого життя...

Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх, з якими ділив і радість і горе, рум'яних чорнобривих дівчат, і місячні половники, і те, як радісні робітничошахтарські колони вітали революцію, а я, сп'янілий од щастя, ішов у цих колонах і цілувався з такими ж, як я...

Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе...

В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть...

Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад...

Дороги, дороги, дороги...

Сніги, ешелони, кров...

І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога!

З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село.

Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках...