Три долі - Сторінка 8

- Вовчок Марко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

«Як се вона гаїться, — думалося мені. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут мені дожидати, боячись… Такі-то люди на сьому світі!»

А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім’ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею усію… І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вікно вже світання синіє…

Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер тільки зубожіла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч — за ворота. За ворітьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А він же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю… Він прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю або в свято яке ідемо удвійзі з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе він наче смутний… та й спитала якось Катрі:

— А ви із ним ніколи не сваритесь?

А вона мені:

— Що’тсе тобі бог дав, Химо! Отеє б із ним сваритись!

— Та чого ж вій наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсіди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — «Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?» А він мені: «На світі більш смутку, ніж радості!» — «Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на світі живе!» — «Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим…» Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а потому ще мені любіиіий, ще миліший…

Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати головою журливо похитала:

— Отсе і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить, і допоможе!

Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми. Правда, що двічі, а може, й більш він якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собі говоримо, що як се буде — Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає чогось за запічком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: «А в якому кутку пожар в нашій хаті?»

Ми й скаменіємо перед ним… Він почне про господарство що говорити матері, яке діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою, посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Яків восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хороші люди — за ними нажиться!

— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.

— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловік згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хіба не гарний? Сей хіба не добрий парубок? І заможний…

— А ти мати чи ні своїй дочці? Як почне він примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитяті доля гине.

Вже як тільки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: «Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре діло — доводьте ж йому краю!»

Та й одпочити не дає часу; підмовляє та підговорює: «хутчій, хутчій!» Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчій…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матері втіха від бога, а не син!

— Вже того не знаю, який він до діла, — каже батько, — а щодо танців, то вдавсь: дівчатами, як мухами, увиває.

— А що ж, мій голубе? Як веселого норову, то весело із ним і жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме і подружжячку смуткувати не дасть.