Українство на літературних позвах з Московщиною - Сторінка 8

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Сказати по правді, серби й болгари, пригноблені турками, і західні слов’яни, притиснуті німцями, і справді мало знали Росію і любили її більше платонічно, як державу велику, дужу, сподівались тільки від неї помочі і простягали до неї руки ради тієї помочі. Росія здавалась для них ніби якимсь мітичним краєм, без міри багатим, де сяють золотоверхі церкви та палати, де течуть молочні ріки. І доки вони її добре не знали, доти любили, тим більше, що до чеських слов’янофілів обізвались попереду в Росії і справді слов’янофіли-гуманісти, як Бодянський, Григорович. Але як слов’яни дізнались про Росію справдешню, дізнались реально, а не поетично з чудової далечі, то й заспівали іншої. З-за гуманістів-слов’янофілів незабаром виглянули консервативні великоруські слов’янофіли, ті лісові кощеї, кікімори та ґетевські "лісові царі" і заспівали до них приманюючу пісню: Прийдіть, мов, до нас в наші обіймища! Дамо вам чертоги й перли, і сади, і фонтани… дамо вам православіє і великоруську народність, навіть почіпляємо вам здорові дзвони на ваших дзвіницях… тільки забудьте свій язик, занедбайте свою літературу, поступіться своєю національністю, прийміть великоруську літературу, а свою хоч і в піч викиньте! – і ми вас задушимо від палкого кохання на своїх грудях! Західні слов’яни просто схарапудились, як І. Аксаков, Погодін, Ламанський та Катков і інші кощеї та кікімори Великої Руси заспівали їм такої пісні про "обрусение славянщины".

Болгари в останню війну так само дізнались реально про Росію тоді, як сама Росія, себто російське христолюбиве воїнство завітало в Болгарію, і побачили, які росіяни завели там свої порядки. Про се писав д. Е. Утін у самому таки "Вестнику Европы", що там витворяли росіяни в Болгарії, ті ісправники з офіцерів, усякі "підрядчики, поставщики" і т. д. – як, наприклад, один ісправник в Рущуку побив нагайкою городського голову болгарина… Словом сказати – болгари побачили справдешню Росію, тих щедрінських росіян, своїми очима… от і вийшло непорозуміння… Тут платонічна любов до молочних рік та золотоверхих палат зовсім уже прохолола, дякуючи реальним фактам, бо запахло не садами, не золотоверхими фантастичними палатами, а московськими чорними дворами кругом золотоверхих палат, грязюкою, достойною Константинополя, Таврісу, Тегерану і інших турецьких та азійських пахучих палестин. Болгари пересвідчились, що, вимінюючи турків на росіян, вони вимінюють шило на швайку, таку саму колючу, тільки ще товщу й гострішу.

Що таке сі правлючі урядові росіяни, про се нам розказує покійник Щедрін, великоруський сатирик, самий щирий і правдивий з великоруських письменників. В "Вестнику Европы" (1890 р., лютий) д. К. Арсенєв у своїй статті "Материалы для биографии М. Е. Салтыкова" (Щедріна) розказує, що між паперами покійника знайдено його "Служебную записку: Об устройстве гражданских и земских полиций". Сю записку він заготовив ще до того часу, як він став тверським губернатором, ще тоді, як він був "чиновником особых поручений" при губернаторі. Ся записка офіціяльна, але не подана губернаторові: вона є правдива характеристика не тільки російської поліції, але усього урядового російського світу. Подаємо її в перекладі уривками:

"В Росії добродійна діяльність поліції, сказати б, не примітна; але щодо її недобровчинків та зловжитків і сполученого з загальною шкідливістю вмішування її в приватні інтереси, то сі зловжитки не тільки примітні, але зоставляють після себе, без сумніння, шкідливий впечаток. Хто жив у провінції, той се добре зрозуміє. В провінції існує не діяльність, а своєвільність поліцейської власти, зовсім пересвідченої, що не вона існує для народу, а народ існує для неї… Поліція в Росії в широкому розумінні слова, обсягаюча усю суму діяння центральної власти на народ, – каже Щедрін, – має потяг підгорнути під себе усякий проявок життя і не узнає законности ні в чому, що розвивається самостійно й самостало. Властиво ж поліція, в тіснішому розумінні слова, повинна таки мати характер репресивний, але так, щоб не заслоняти собою самостійної діяльности городян, як, напр., буває воно в Англії, Франції"… Далі Салтиков перелічує усякі недогідности адміністративної централізації в Росії. Перша недогідність— нібито солідарність між вищим урядом і його аґентами, тоді як на самому ділі між міністром внутрішніх справ і якимсь там "становым приставом" нема нічого спільного. Від сього неперестаючі нарікання на ряд, котрий начебто не висліджує зловжитків тих аґентів і не піклується про їх викорінювання. Друга недогідність централізації в тому, що вона стирає всі особости, складаючі державу. Вмішуючись в усі дрібні справи народного життя, приймаючи на себе реґламентацію приватних інтересів, ряд через те саме наче визволяє підданих від усякої самостійної діяльности. Третя недогода від централізації, – каже Щедрін, – се заведена за нею слідком маса "чиновників", урядників, чужих для людности і духом і напрямком, не сполучених з нею ніякими загальними інтересами, слабосильних на добро, але в сфері зла з’являючихся страшною роз’ятряючою силою. Ґарантією від зловжитків не може служити навіть матеріяльна заможність і забезпеченість чиновників. Чи багато ж губернаторів, наприклад, не користуються так званими безгрішними доходами? Докладно можна сказати, що такі губернатори відомі на ймення не тільки рядові, але й цілій Росії. Варто вваги не вдержання матеріяльне, а своєвільність, котру треба б, та не можна загнуздати, доки в державі існує окремне плем’я пролетаріяту, що йому на ймення – офіціяльне "чиновництво". Четверте лихо від централізації – се невідомість про народні потреби, в котрій вона держить вищий ряд… Місцевість, котрою править урядник, відома для нього тільки зверхньо, в загальних начерках: сьогодні він тут, завтра – там, і як він здатніший, то швидше переходить з місця на місце. Сю централізацію завів у Росії ще Петро Великий, але сказати по правді, – каже Щедрін, – і правдивою централізацією її назвати не можна, бо така хоч сполучена з ясно відомою державною ідеєю, – а в Росії інтереси державні не зрозумілі не тільки для станових поліційних приставів, але навіть і для багатьох губернаторів".