В лісах під Вязьмою - Сторінка 4

Це було попелище від постою якоїсь військової частини. Чорні залізні рами від ладункових скринь, від вантажних машин, розбиті зенітки і рештки спаленого спорядження, що загинуло від бомбардування.

Ми хотіли сісти тут спочити, але наш провідник не дозволив, повівши нас далі в долину, по якій звивалась вузенька річечка. Тут ми повмивались і сіли поїсти. Уже виразніше чути було бухкання гармат, частіше пролітали літаки; інколи коло дороги ми зустрічали розбиті гармати, бачили закинуті в жито крицеві шоломи. Назустріч або вперед до фронту пробігали зрідка машини або посувався якийсь обоз.

— Проходимо другу лінію оборони, — сказав лейтенант, ідучи поміж високими житами.

Коли вже сонце сховалось за обрій, почулось гудіння літаків. Ми побачили групу бомбардувальників, що летіли нібито нам навперейми. Ми кинулись ліворуч і попадали поміж кущами картоплі. Та літаки не звернули на нас уваги і полетіли далі. Трохи згодом чути було вибухи — десь на схід від нас.

Коло 11 години ночі ми зупинились на ночівлю біля якогось яру, на схилах якого бовваніли хатки. Не знайшовши іншого місця, ми розмістилися в якійсь колгоспній, безверхій стайні, просто на підлозі, вкритій брудом.

Ще підходячи до цієї місцевости, ми зауважили якусь дивовижу. Це була велика вогненна куля, що непорушно лежала на західнім обрії. Що це було — ніхто не знав; проте здогадувалися, що то був німецький сигнал: дороговказ для їхніх літаків.

Мені довелося відразу стати на варту коло стайні. По однім боці лежало село; по другому — ледве можна було розібрати темні плями лісу; трохи зліва простяглося поле. Скоро коло мене з'явилося звідкись кошеня. Воно ніби прийшло розважити: терлось об ноги, тихо вело свою котячу пісню. Серед темряви, в далині було видно, як межею до лісу попростувала якась постать. Чого їй треба, які справи женуть її вночі? Чи то німецький шпигун, чи свій розвідник повертається назад?

Самотність завжди розбурхує думки, спогади. Особливо остання мандрівка зродила в мені рій гострих, болючих дум. Хтось ніби шептав на ухо про зростаючу небезпеку, про майбутні бої. Душа, мов те мале заблукане кошеня, яке плуталось коло ніг, скаржилась і нарікала, що ще не жила справжнім життям. А свідомість ставила питання руба: За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід? Адже 4 рази мене викидали, як непотріб, з праці, ходив я по півроку, не маючи з чого жити, продавали останні речі і книжки, щоб прожити, щоб годувати маленьку донечку! Але водночас виникало друге: А що ж буде? Що може прийти інше? Що принесуть німці? Чи прийде краще, вільне, здорове життя? Чи житиме і розвиватиметься наша література, мова, мистецтво?

Я ледве задрімав після вартування, як крикнули піднімайсь! — і ми рушили далі. Переходимо село Ромоданово. Чимсь рідним війнуло від назви, що перегукувалася з нашим Ромоданом; крім того, ніби в нас на Україні, коло містка стояв водяний млин. Але село якесь голе, ні садочків, ні дерев біля хат.

Проходимо селом, люди з дворів позирають на нас з острахом, ніби дорогою йде вороже їм військо. Перейшовши село, розташовуємось на лузі снідати. Та наш спочинок раз-у-раз переривають німецькі літаки. Вони літають низько, ніби шукають собі здобичі, і ми щоразу кидаємось під кущі, падаємо в ямки, щоб бути непоміченими.

Місцеві люди розповідають, що в цьому селі вже були якось німці; але жодних страхів, про які нам розповідали політруки, вони не згадують. І це викликає надії, віру в щось краще.

Потім дорога веде ліворуч, ніби трохи далі від гарматних вибухів, які раз-у-раз долітають до нас. Та ось зупиняємось на останній маленький відпочинок над шляхом, і лейтенант попереджає:

— Ви вже в смузі передової лінії. Цю дорогу часто обстрілює німецька артилерія, міномети. Вам лишилось іти два-три кілометри до штабу зв'язку. Тепер треба йти не дорогою, а "кувеком" побіля неї і дотримуватись інтервалу. Як почнуть стріляти, падайте в рівчак.

Виконуючи наказ, розтягаємось довгим, але ріденьким ланцюжком і йдемо маленьким рівчаком, що поріс бур'яном. Але ніхто нас не обстрілює. Простуємо в долину, до ліска. Коло дороги бачимо розбитий німецький мотоцикл. Зупиняємось коло невеличкого гаю, що клаптями розлігся на косогорі, а далі повзе великою суцільною хмарою, закривши далину. Десь за ним, за два кілометри — лінія фронту. Ясно чути постріли гармат, розриви мін чи гар-матнів, черги кулеметів.

За кілька хвилин приходить начальник штабу батальйону, капітан, і починає розподіляти нас по окремих сотнях, частинах. Більшість нас відразу скеровують на передову лінію, до стрілецьких частин. Хто з вищою освітою, мають лишитися покищо тут. Я остаюся сам, при одній з частин зв'язку.

Немає тут ні приміщень, ні шатер. Вибираю місце на косогорі, в кущах вільхи. Поруч напнуто декілька "плащ-палаток" — це житла зв'язківців, що прибули раніше. В долині, на невеликому горбі, під трьома соснами притулилась кухня. Трохи ліворуч, на іншому острівці гаю міститься штаб батальйону зв'язку; штаб дивізії — десь далі в лісі.

Опівдні йдемо до кухні і одержуємо рідкувату, засмажену товщем картоплю. Сідаю між своїми вільхами й обідаю. Раптом — постріл, і чути над головою свист. Проте міна перелітає і з якимось зловісним брязком падає далеко, по другий бік від нас, там, де ми недавно проходили. Далі ще і ще, повітря виповняється погрозливим стогоном.

— От я вже на фронті, — подумав я, а сусід-зв'яз-ківець пояснюює:

— Це вони з міномета по шляху б'ють, мабуть там саме військо йде. '

ЗЕМЛЯК ВАСИЛЬ І НЕБЕЗПЕЧНА "ОПЕРАЦІЯ"

Після семи пострілів настала тиша, ми продовжуємо обідати. Після перерви змотуємо кабель на котушки, але надвечір дощ перебиває нам роботу. Ховатись нікуди, і я залажу в кабіну вантажної машини, що стояла поблизу. Шофер — молодий хлопець Василь з Київщини — дуже, видно, любить свій фах, все розповідає про машину. Розмовляє українською мовою:

— Знаєш, — говорить він, — коли ми були під Смоленськом, у мене була прегарна машина. Але німці як поперли нас, то ми оце тут опинились. Найбільше покинули ми всього на переправі. Це ось тут, поблизу. Тільки один невеличкий місток, — а стовпились тисячі машин. А вони смалять по мосту з кулеметів та з мінометів. Скільки люду побили! А мою машину, що досі скрізь винесла, з усіх ярків, ніде не підвела, довелось покинути. Кинув я її, а сам уплав через річку. А кулі тільки цьвох, цьвох у воду з усіх боків... Багато наших потонуло, дно вкрилося трупами. В одному місці я думав стати і, мабуть, наступив на живого ще, бо чую, що мене руками схопив за ногу... думав — серце розірветься. Ледве врятувався!

— А цю машину, — продовжував він після невеликої перерви, — дали мені пізніше. Хіба її порівняти!.. Ех, якби туди проскочити! Там, за Дніпром, ми, знаєш, кілька тисяч машин покинули — з харчами, з одежею, з патронами, з снарядами. Це

тут близько... Але не можна забрати, бо німці обстрілюють; а ми теж не даємо їм підійти. Там воно все так і стоїть. В нічиїх руках.

— Ех, машина ж була! — знову похвалив шофер свою згубу. — Я раз уночі ходив за переправу. Дещо одкрутив... І після невеличкої павзи додав:

— Еге, такої машини я вже, мабуть, не дістану.

Коли дощ ущух, я пішов геть, подякувавши балакучому й симпатичному Василеві за притулок. За кілька днів мене перевели в інше місце, в ліс, у бюро термінових донесень. Якийсь час я не зустрічав Василя. Потім якось здибався з ним.

— Знаєш, — почав він, — вчора ходив на переправу. Для машини свічки дістав...

— А чи немає там плащ-палаток? — запитав я.

— Як нема? Он уже всі наші хлопці дістали там і шинелі, і палатки. Коли хочеш, я поговорю з командиром, то підемо разом. Мені треба ще одну частину до машини. Треба тільки вночі йти, тоді німцям не видно...

Без плащ-палатки було дуже тяжко жити в цих умовах, і я згодився. Не минуло й тижня, як він прибіг до мене і сказав:

— Сьогодні, коли смеркне, ідемо за переправу, дозвіл є.

Увечорі, коли, виповзаючи з лісів, дорогу вже затьмарювали сутінки, ми втрьох вирушили на "операцію". Крім Василя, з нами йшов ще молодий сержант, який під час утечі від німців загубив шинелю й палатку, а тому цих речей йому не видавали. То був високий хлопець, весь подзьобаний віспою, довгоносий, але з плескуватим обличчям.

Десь праворуч у лісі гостро деренчав трактор, перевозячи гармати на інші місця; постріли стихали, а починали діяти ракети. Пройшовши сосновий міст на Дніпрі*, ми залягли і почали посуватися вперед рачки. Під сяйвом ракет видно було за соснами всю місцевість, що невеликим косогором підносилась догори. Незчисленні авта стояли в безладді, багато серед них було розбитих, спалених, перевернутих. Несло якимось смородом. Поминувши перші машини, ми пробрались далі, в гущу їх, щоб спокійніше шукати того, за чим прийшли.

Попереду, з пітьми виринали раз-у-раз яскраві ракети. Вони освітлювали все навколо, на мить ніби зупинялися вгорі і, догоряючи, танули в темряві, яка ніби тиснула і падала на них, як на порожнє місце.

При світлі однієї ракети я побачив кілька зошитів, які зразу схопив, і розбиті діжки з чимсь зацві-лим. З другого боку тягло смородом: лежав кінь, а коло нього стояло двоє псів. Побачивши нас, вони кинулись геть. Один пронизливо загавкав і побіг у німецький бік. Ніби на команду, відразу з горба заклекотів кулемет. Кулі зойкнули, вдаривши об щось залізне, ввігналися в землю, а знайомий свист міни відразу поклав нас на землю. Вона перелетіла і розірвалася за нами.

— Хлопці, тепер біда... Лягай — і нічичирк, — зашепотів Василь, як знавець у цій справі. Ми причаїлись за машинами, що були навантажені якимись бляшаними бочками. Борт нашої машини, за якою ми прилягли, звисав донизу, мов намагався заховати нас від небезеки.

— Дорого може обійтись бісова плащ-палатка, — кажу я Василеві, — чорт нас поніс...

* Це тут, у лісах Смолєншини, має початок наш славний Дніпро, третя найбільша річка в Европі (після Волги й Дунаю), що має 2285 кілометрів довжини.

— Та це нас прокляті собаки видали, — відповів він. І в цей момент свист і різкий вибух міни оглушив нас.