В неділю рано зілля копала... - Сторінка 5

Нараз рух.

Андронаті впосліднє іде кругом і частує трунком, розливає, не щадить ні краплі, майже кожному переливає — а відтак притягає скрипку.

Врешті стає на ноги.

— Люди! — гукнув. — Цимбали, сопівки в руки, а хто зо мною, то і скрипку. Мавро! — звернувся до шатра, де була дочка. — Мавро! Прощайся з Раду. Завтра о тій порі не будеш нашою, — і потягнув смиком. Відтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в ній для себе потайний окремий голос з її наказуючого нутра, і — заграв.

Сипав жалем.

Плакали скрипки, дзвеніли цимбали, дрижали сопівки, а над всіма царювала одна-одніська струнка Андронатової скрипки. O, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, між циганів рвалася та про Мавру, Раду все оповідала.

І знов жаль…

Мов ніжна бджілка жалілася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зі смутком і розпливалася горем.

Андронаті грав дойну.

— Мавро! — кричав разпучливо від часу до часу, не тямлячись з дикого жалю та притупуючи ногою. — Мавро! — він грав, колихаючися всім тілом, мов божевільний. — Мавро! Твій батько грає… Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!

Раду лежав, обернений лицем до землі, і віддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, і він не діткнеться її більше, хіба що по-злому. Уб’є. Інакше він не годен по своїй вдачі. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритої і пімстою спрагненої душі і, мов та оса, все наново впивався в неї, роз’ятрював. «Білу дитину привела, чужого чоловіка, чужого мужчини». Зойком тріпоталася скрипка, жаліли цимбали: «чужинця якогось…» І він в тих думках і з тим почуттям жалю і зависті сходив неначе з розуму. «Білу якусь дитину… в третім році подружжя з ним… Мав-ро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!»

Місяць загорів вповні з-за високої залісненої гори і не рушався з місця.

— Раду! — ніби добився нараз голос Маври до нього, і скрипка Андронаті опинилася розтріскана коло його голови. — Раду! — Він стрепенувся, а Андронаті повалився обіч нього на землю.

— Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навіки на… віки, — стогнав, а по довгій хвилі мовчанки просив: Спіть, люди, спіть. Оцю ніч ще переспіть коло неї, а завтра зробите, хто з вас хоче, самі з нею кінець. Хто забрав червінці, най бере і її душу або й її саму. Чи не так, Раду?

— Так, — відчувся сухо голос старшини.

— А відтак назад до пусти — широкої, безмежної пусти.

— Ух-га, пуста! Ух-га! — ухкав диким голосом музика. — А сьогодні ще спіть. I з вами всіма старий Андронаті. — I сівши, підібгав ноги під себе, зарив пальці в волосся, заридав гірко. Мусив з своєю Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жінок, а тим більше у жінок старшин, мусила завше відбуватися. Сам найліпше розумів її проступок — і се послідня її ніч між ними, циганами. «Спіть, люди!.. — благав-молив. — Спи, Раду. Адіть, все закаменіло. Як так вже судилося, так нехай і буде. Місяць всьому свідок; братик-місяць, що нас ніколи не покидає. Спіть, люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротілий отамане-раю. Ви мої діти. Цитьте всі, нехай вона межи вас впосліднє добре переспиться. Спіть. Спи, Мавро… спи, Раду. На нас ше лиш пуста жде… Широка, глуха пуста. Цитьте… цитьте… спіть… Мавра… спить… цнтьте… спіть…»

Утихло…

Спали.

Було коло першої години сеї ж ночі, як молодa красна жінка отамана Раду, Мавра, уступалася йому з своїм білим сином навіки з його шатра і його дороги.

Цигани разом з Раду спали, мов убиті, і лиш два усунулися з-поміж них котячими рухами. Був то старий Андронаті і його вірний товариш музикант-цимбаліст, що ніколи з ним не розлучався. Обидва вони змовилися наперед не пити стільки, що другі, а як всі поснуть, винести Мавру з шатра враз з дитиною і тим способом вирвати її з рук Раду та охоронити від смерті або щонайменше — від якого каліцтва. Постанови старшини між циганами були іноді страшні, і тому вони порадилися між собою, не втягаючи нікого в тайну, винести скорше як за чотири дні Мавру з шатрів та так вирятувати її від лиха, смерті. А маючи її раз поза шатрами, вони вважали її врятованою. Мавра була мудра і хитра і, певно, дасть собі раду в житті, заки знов коли стрінуться. Дитину її підкине Андронаті бездітному багачеві… може, от там десь в однім із сіл за горою Чабаницею, і буде все добре. Ліпше так, ніж загибати або бути покаліченою на весь вік. Раду любив іноді каліцтвом мститись на своїх ворогах, і того боявся старий музика.

І наколи справді всі заснули сильним сном від трунку, заправленого Андронаті усипляючим зіллям, за котрим ходив він два дні по горах, — Андронаті і товариш винесли Мавру з дитиною з шатра.

Не гинути мала вона, молода і красна, одинока дитина його, як яка звірюка, а жити. Жити між добрими людьми ще дальше. Світ широкий, бог годує всіх і її вигодує також. При Раду їй оставатись годі, — він пімститься на ній на ціле життя, наколи вона лише підійметься на ноги. В свого славного батька, семиградського отамана циганів, своєю злобою вдався, лихий і мстивий, як смерть, дарма що красний, як місяць, і понад свій вік мудрий.