В пошуках скарбів - Сторінка 106

— Що це ви, хлопці, тут роздивляєтесь? Ану, підійдіть-но сюди ближче! — лагідно звернувся до них учений.

Студенти радісно підійшли й призналися, що вони вже з ним трохи знайомі, бо кілька разів бачили його в музеї.

— А хто ж ви такі будете?

— Ми, Дмитре Івановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсі іституту.

— Відкіля ж ви родом? Хто ваші батьки? Розмова зав’язалася на цілу годину. Сонце вже сіло, стало смеркатися. Професор підвівся з стільчика збираючися йти в кімнату.

— Ну, хлопці, ходімте зі мною чайку поп’ємо. Ви ж, —мабуть, голодні?

Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальні — і роти пороззявляли. На них, ледь примруживши очі, усміхаючись, дивився веселий запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на старовинній українській скрині. Хлопцям здавалося, начеб вони справді потрапили па Січ: он у вихорі танцюють козаки, трохи далі, під столітнім дубом, кобзар грав, а ось на баскому коні запорожець з списом і рушницею за плечима пильно вдивляється в далечінь, щоб не пропустити ворога на рідну землю.

Прибулих шанобливо зустріла дружина професора. Вона вже звикла до несподіваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.

— Приймай гостей, Серафиме Дмитрівно! До нас завітали медики!

Зайшли до їдальні. Дмитро Іванович сів на своєму місці, на стіл подано чай з конфітурою та смачні пиріжки з рисом.

— Наїдайтеся, хлопці, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз і в мене кавчав порожній шлунок!..

Спочатку хлопці відмовлялись, а потім посміливішали й нумо пригощатися з таким апетитом, що через п’ять хвилин на тарілці жодного пиріжка не стало.

— Спасибі, Дмитре Івановичу, за вашу ласку й гостинність, ми такого харчу в своїй їдальні не бачили.

Після вечері Дмитро Іванович запросив студентів до свого кабінету і з жартами та приповідками розповів їм про свої бувальці між панами й простими людьми.

Студенти від його оповідань так сміялися, що аж кіт насторожився.

— Це я так, хлопці, для розваги. А взагалі хочу сказати вам ось що. Наш народ і наш край мають хороше й славне минуле. Ми маємо право ним пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву давнину. Повірте мені, все це пригодиться для того, щоб молоде покоління вміло цінувати надбання наших предків. І коли ви будете знати минуле, то знайдете шлях і до прекрасного майбутнього.

Прощаючись, Дмитро Іванович просив студентів, яких він уже встиг полюбити, навідуватись до нього, не забувати стежки до його хати.

Хлопцям кортіло ще зайти, та якось незручно було без діла турбувати вченого. От Дмитрусь і придумав. Заходячи до Яворницького, він попросив дати йому лопати. З своїм товаришем вони перекопали в садку землю, розпушили грядки на квіти, потім узяли пилку й позрізали сушняк, зняли гусінь з фруктових дерев. Дмитро Іванович увесь час допомагав їм і був вдячний за добру послугу.

Серед нових своїх знайомих Яворницькому найбільш подобався допитливий і смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидів з ним на веранді за склянкою чаю. Раптом він спитав Яким’юка:

— Розкажіть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?

— Та нічого, жити можна. Правда, трохи тіснувато, та що вдієш.

Дмитро Іванович подумав-подумав, а тоді й каже йому:

— А знаєте що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезоніні, на другому поверсі. Там є невеличка кімната, ліжко, стіл, а двері відчиняються просто до парку Шевченка; перед вами — чудовий краєвид…

Від цієї спокусливої пропозиції Дмитрусь не міг відмовитись. Він погодився, перейшов і жив там два роки; аж поки закінчив медінститут.

По кілька разів бачилися вони протягом дня. А ввечері Яворницький запрошував свого вихованця до кабінету, щоб удвох почитати свіжі газети, листи та журнали. Справа в тому, що після операції катаракти Дмитрові Івановичу було важко читати. Йому була потрібна допомога.

— Дмитрусю, читайте мені, будь ласка, спершу заголовки статей, а потім я скажу, яку статтю прочитати, — просив-академік.

Більше доводилося читати статті про міжнародне становище, про науку.

Сумувати Дмитрусеві на новій квартирі не доводилося: в його розпорядженні була величезна й рідкісна бібліотека. Він брав у свого шефа гори книжок і читав їх запоєм.

— Яка ж вам, Дмитрусю, найбільше сподобалася книжка? — якось спитав професор.

— «Дніпрові пороги».

— Що ж ви там знайшли цікавого?

— Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Іванович пройшовся вздовж свого кабінету, підійшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вічі й сказав:

— Я і російську мову знаю не гірше, як свою українську. Але цю книжку я тільки за часів Радянської влади: написав українською мовою. За царату мені не дозволяли писати про запорожців рідною мовою. Тому історію запорозьких козаків я написав російською мовою. Як це було-образливо. Я навіть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому і просив, щоб він поклопотався в міністерстві, сказав би за нас своє ваговите слово. А «Дніпрові пороги» я писав, коли вже були розкуті і серце, й душа моя. Тому, напевне, вона й сподобалася вам!