В пошуках скарбів - Сторінка 17

Особливий інтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у вигляді невеличких півкіл. Ця карафка вміщує шість склянок горілки.

Повернувся Дмитро Іванович з мандрівки на Січ з коштовними трофеями, які потім були експоновані в музеї.

ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА

Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академіка Д. І. Яворницького, я зустрівся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачі в Голосіївці. Він з радістю повідомив про Нестора Запоріжжя, як його влучно назвав академік Д. І. Багалій.

— За своїм характером, — відзначив поет, — Дмитро Іванович був людиною демократичною, доброзичливою і життєрадісною, а до запорожців він ставився по-юнацьки закохано.

І тут він розповів про одне із засідань секції АН УРСР. Яворницький зробив вельми змістовну доповідь про зібраний ним фольклорний матеріал, потім пригадав якусь стародавню пісню і раптом заспівав — старечим, але приємним голосом. Заспівав і другу, й третю, які він десь записав. А далі попросив усіх присутніх підтягти, заспівати гуртом. У залі розкотився дружній спів.

Отакий був Яворницький. А коли вів музеєм екскурсію, то цей чародій слова так розповідав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах відвідувачів від проникливих палких розповідей цього чарівника слова.

Завжди свої оповіді рясно пересипав народним гумором. Навіть майстер сміху Остап Вишня, слухаючи його, заливався від реготу.

Я не раз чув живі розповіді та співи цього завзятого запорозького козарлюги. Він мав звичку під кінець робочого дня запрошувати своїх помічників до кабінету: «Ну, синки, досить, зачиняйте двері музею та поспіваємо». Заходять, сідають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький:

— Давайте утнемо якусь народну, що й понині живе в людях, — пісню про Самару. Виконали. Потім Дмитро Іванович: заводив іншу — «Запорожці, ви добрі молодці», а далі «Не ходи, козаче, понад берегами». Заспівають три-чотири пісні — настрій чудовий. В таких випадках Яворницький розповідав про свою минувшину, зокрема про сутички з міністром Деляновим, який скрізь ставив йому рогатки, переслідував, забороняв читати лекції про запорожців.

Слухаючи про це, вчений секретар музею П. Є. Матвіевський спитав:

— Як вам, Дмитре Івановичу, вдається викликати любов, повагу та інтерес до своїх лекцій?

— Бачите, — відповів Яворницький, — щоб зацікавити людей своєю розповіддю, треба блискуче знати й любити своє діло, говорити просто, дохідливе, образно, переконливо. Коли я читав лекції студентам ДДУ з історії Запоріжжя, то співав і пісень. А ще брав із собою для ілюстрації козацьке причандалля: булаву, пернач, пістоль. Залюбки використовував народні легенди, прислів’я, приказки.

Мабуть, усе це й прийшлося до душі студентам, бо лекції вченого слухали не лише історики, а й студенти інших факультетів.

Одного разу Дмитро Іванович сидів у кріслі, замислившись. Потім, очевидно, щось пригадав, усміхнувся, а далі повідав нам про те, як йому чернігівський губернатор заборонив читати лекцію про запорожців…

У деталях про той епізод автор цих рядків дізнався пізніше, коли працював над книгою «В пошуках скарбів». У московських архівах я натрапив на цікаві документи. Це — «Дело № 4407 Департамента полиции о профессоре Московского университета Д. И. Дворницкого».

Чернігівський губернатор повідомив жандармське управління, що за згодою попечителя київського навчального округу, професору Яворницькому дозволено прочитати в Чернігові 16 і 17 грудня 1900 року дві публічні лекції на користь місцевої громадської бібліотеки. Проте відбулася тільки одна, а другу було заборонено. З якої ж причини?

У лекції вчений навів приклади з козацької минувшини та народні легенди, котрі, за висновком губернатора, не сприяли любові народних мас до царського уряду.

Яворницький розповів, як цариця Катерина II запросила до себе представників від запорожців. Побачивши їхні довжелезні вуса, імператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звичаєм вони спершу їдять мед, а вже потім — усе інше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим підкрутили їх та й заходилися їсти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепності запорожців царській підступності.

Та найбільш вразило його те, що лектор додав: придворні, які оточували імператрицю, вельми сміялися й питали козаків, де вони такі народжуються? — «На Запоріжжі!» — відказували ті. У свою чергу голосно допитувалися один одного: «А де такі пикаті та пузаті пани народжуються? І тут же самі відповідали: «Народжуються в Петербурзі та в Москві, а помирають у тюрмах та в Сибіру». Малися на оці інтриги серед придворної знаті, внаслідок яких по вступі на трон нового монарха окремі вельможі попадали в неласку за свою попередню діяльність.

У доволі непривабливому вигляді змалював Яворницький соловецькі в’язниці, де світло зовсім не проникало в камери і можна було тільки з великим зусиллям стояти згинці. (Саме така гірка доля спіткала кошового П. Калнишевського). А закінчив недвозначним натяком: «Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидіти».