В пошуках скарбів - Сторінка 52

— Так от що: двадцять п’ять пудів належного нам борошна зі складу Солонянського райвиконкому не брати, а передати державі. Обійдемось! Отакої дотримуюсь я думки! — сказав, як зав’язав Яворницький. І, подумавши, додав: — Хіба, може, от що: передайте пекареві моє прохання: нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей і виставимо напоказ відвідувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти хліб на Україні.

…Тихо, спокійно й велично несе свої води Дніпро-Славута, обминаючи зустрічні гострі та високі скелі. Вранці, тільки почало світати, до берега підплив човен. В нього сів Дмитро Іванович та два археологи — А. В. Добровольський і П. І. Смоличев — і рушили вниз, ближче до Дніпрогесу, де працювали інші групи великої експедиції.

— Ну, як тут у вас діла, козаки? — спитав Яворницький молодого археолога В. А. Гріпченка.

— Все гаразд! Знайшли скарб — золоті й срібні речі древньої культури, майже все переплавлене.

— Добра знахідка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене порадуєте?

— Ось із котлована вимито землесосом п’ять мечів і кілька візантійських монет, гляньте, будь ласка.

Дмитро Іванович кинувся розглядати мечі — незвичайні, їх довжина сягає одного метра, а завширшки вони десять сантиметрів. Лезо було з обох боків орнаментоване золотими візерунками.

Очевидно, вони попали під час якоїсь загадкової катастрофи аж на дно Дніпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими іржею.

Лише дерев’яне руків’я розпалося, а срібний дріт, яким скручувалось руків’я, зберігся. Спеціалісти стверджують, що тим мечам три тисячі років.

Одного разу Дмитро Іванович запросив до кабінету музею вченого секретаря і сказав йому:

— Викличте сюди телеграмою всіх археологи, проведемо нараду.

Через три дні з’їхалися до музею археологи. Дмитро Іванович заслухав їхні звіти, а потім підвівся з крісла, оглянув присутніх і промовив:

— Тут ось яка справа. Підходить час, коли пороги навіки сховають під воду деякі історичні місця, канави, острови будуть затоплені. Я вирішив оце зібрати вас до музею, сісти з вами на дуба «Січовика», що я вже приговорив у лоцманів, і в останній раз проїдемося козацьким ходом. Як ви на це? Згодні?

— Так це ж добре, Дмитре Івановичу, краще й придумати не можна, — відповіли археологи.

5 серпня 1931 року в дуб сіло 23 чоловіки. Вже хотіли рушати, але чекають команди сімдесятишестирічного отамана цієї екскурсії Дмитра Івановича. Він когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка біжать до берега дванадцять письменників, які прибули з Харкова, щоб з Яворницьким проїхатися востаннє на дубі до Кічкаса.

— От кого я ще чекав! — сказав Яворницький, усміхаючись. — Адже я вчора одержав телеграму, щоб узяти їхню братію з собою.

В дубі стало тридцять п’ять чоловік. Залізняк прицілився і сфотографував їх. Після цього дано сигнал, і дуб відчалив од берега.

Перша ночівля була у Волоському.

Невтомний Дмитро Іванович усю дорогу розповідав їм усяку всячину. Дехто з письменників писав нотатки в свої дорожні книжечки.

Дорогою Дмитро Іванович проспівав кілька старовинних козацьких пісень. Йому підтягували гучні молоді голоси екскурсантів.

Стали наближатися до Ненаситця.

— Ну, хлопці, знімайте з себе все, залиште тільки труси! — звелів Дмитро Іванович. — Не бійтеся, але обережність не завадить.

— Держіться, хлопці! — гучно вигукнув лоцман, наполігши на весла.

Раптом як шугоне дуб у безодню, і вода вмить залила все товариство. В багатьох тьохнуло під серцем. І зразу ж дуб вискочив на рівну-воду. В човен налилося води. її швиденько вичерпали.

Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й сміх.

Дехто з гостей зблід, але, дивлячись на спокійне обличчя старого Яворницького, який сидів поруч лоцмана, намагався приховати свій мимовільний страх.

…Настала осінь. Пішли дощі. Археологічна експедиція закінчила свою роботу. Фотограф Залізняк успішно впорався з своїм завданням.

— Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлінну працю. Ви, козаче, виправдали мої сподіванки. Спасибі, велике спасибі вам!

Залізняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав і далі етнографічні матеріали, рідкісні фотознімки та сердечні слова подяки за добру науку.

СУПЕРЕЧКА 3 ПОМІЩИКОМ

На широких степах поміщика Ераста Бродського у Верхньодніпровському повіті стояло багато могил, а на них кам’яних баб. Про цього поміщика далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи була назавжди закрита.

Бродський тільки невеличку частину своєї землі зорював під посіви, а тисячі десятин цілини, вкритої тирсою та пирієм, залишав під випас. По ній ходили величезні отари овець і череда рогатої худоби.

Хоч селяни бідували без землі, тоді як широкі поміщицькі лани були під випасом, та Бродському було байдуже.

Старі люди розповідали, що коли Бродський продавав пшеницю, то підсипав до чистого зерна вагон пилюги, яку селянські дітлахи збирали для нього на дорогах.