В пошуках скарбів - Сторінка 62

— Дмитро Іванович, — згадує Соловйов, — вибирав якусь історичну пісню, розкривав її зміст і казав, як треба її виконувати.

Дмитрові Івановичу було тоді сімдесят років. Але він без будь-якої натуги виводив пісні. Після того, як він проспівував якусь пісню двічі-тричі, Соловйов записував її так, щоб не пропустити динамічних відтінків, темпу й характеру виконання.

— Слід зазначити, — казав Олександр Сергійович, — що Дмитро Іванович надзвичайно вдало й точно передавав народні пісні. Він дуже добре пам’ятав їх мелодії. Співаючи вдруге, втретє, він ніколи не збивався й не відхилявся від першого виконання. В нього була добра пам’ять і чудовий музикальний слух.

Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далі пісні на голос. Дмитро Іванович хоч і привітно зустрів гостя, але чомусь був похмурий.

— Сьогодні, Олександре Сергійовичу, я не зможу наспівувати — немає настрою. Щоб співати улюблені пісні, треба вкладати в них душу, а без доброго настрою діло не піде.

Мабуть, відкладімо на інший час.

Через кілька днів вони знову взялися за роботу. До Дмитра Івановича повернувся бадьорий настрій, він був веселий, балакучий, здавалося, помолодшав років на двадцять.

Спочатку Дмитро Іванович проспівав мінорну, але досить енергійну пісню «Запорожці, ви добрі молодці». За нею другу — «А наш пан отаман».

— Цих пісень, — сказав він, — у жодному збірнику ви не знайдете, бо вони ще ніде не записані. Тим часом вони мають велику художню цінність.

Олександр Сергійович помітив, що в Дмитра Івановича була одна найулюбленіша пісня: «Ой за гаєм зелененьким брала дівка льон дрібненький». То тексту народної пісні Яворницький ставився не тільки як історик, але й як поет, художник. Він часто наводив дуже влучні вислови відомих композиторів про цінність і значення народної пісні.

Запам’ятав Соловйов ще один цікавий епізод, який характеризує Яворницького як людину глибоко обізнану, цілком віддану справі розвитку культури серед широких народних мас.

Десь 1925 року в Катеринославі була організована українська хорова капела «Зоря». На перший виступ капели запросили і Дмитра Івановича. В програмі були твори композиторів Козицького, Вериківського, Богуславського та інших. Дмитро Іванович сидів у ложі, дуже уважно слухав. Після закінчення концерту до нього підійшов керівник капели и спитав:

— Наш хор молодий, мене дуже цікавить ваше враження від першого концерту.

— Капела співала добре. Я тут слухав такі пісні, яких ще ніде не чув. Дякую за це. Добре, що ви не відриваєтеся від життя й несете нове в народ. Але як ви могли допустити, щоб українська капела обійшлася без української народної пісні? На мою думку, слід було включити до програми твори Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича.

Близькі зв’язки композитора з ученим дали добрі наслідки. Олександр Сергійович зробив велике діло. Він записав з живого голосу Д. І. Яворницького шість рідкісних історичних пісень. Спасибі йому за те, що доніс до сучасників голос минувшини.

Ось ці пісні: «Ой по горах, по долинах», «Не ходи, козаче, понад берегами», «А наш пан отаман», «Запорожці, ви добрі молодці», «Ой за гаєм зелененьким», «Ой з-за броду».

З ХАТИ ПО НИТЦІ

ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ

До музею прибула комісія від міськради перевіряти роботу. Серед членів комісії був молодий історик Сергій Андрійович Данилов, який свого часу слухав лекції професора Яворницького і складав йому іспити з історії України. Коли Дмитро Іванович побачив свого знайомого, він повеселішав, розмова вийшла за офіційні рамка.

Знаючи Дмитра Івановича як дотепного оповідача, Данилов попросив його показати, чим цікавим збагатився музей. Дмитро Іванович охоче повів прибулих по залах, показав нові речі й розповів про те, як він добув окремі експонати.

— Коштів нам дають дуже мало, — сказав Дмитро Іванович. — Тому доводиться добувати музейні речі всякими правдами й неправдами. Розповім вам, як мені випало добувати запорозьку скриню.

— Охоче послухаємо.

— Тисяча дев’ятсот тринадцятого року поблизу маєтку генерала Г. П. Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричці запорозьку скриню, оздоблену перламутром. «Куди ви везете її?» — питаю. «До генерала Алексеева».

Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовинні речі для власного музею. Звісно, генерал не пожалкує ніяких коштів, щоб придбати цю скриню. Але він знав ще й інше: дружина колекціонера не виявляла ніякого інтересу до реліквій і часто чинила чоловікові всякі перешкоди щодо цього. Коли генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всіх, хто приносив рідкісні речі.

Дмитро Іванович не пропустив нагоди скористатися з конфлікту між генералом і його обмеженою дружиною.

Селянин під’їхав до Яворницького, привітався з ним.

— Так везете до генерала, кажете?

— Еге ж!

Дмитро Іванович іронічно посміхнувся й махнув рукою.

— Ну що ж, везіть. Там вас генеральша так зустріне, що й пір’я посиплеться.