В пошуках скарбів - Сторінка 86

В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав од кобзаря І. Кравченка пісню про Морозенка, від другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пісні: «Ой скажи ти, пташко» та «Ой піду я понад морем».

На могилі Івана Сірка Яворницький зустрівся з столітнім дідом Федором Кузьмичем Забутним і від нього записав пісню «Красне, ясне сонечко сходить». У цих же матеріалах згадується, що пісні від № 1 до № 107 наспівав Яворницький.

Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького і позаписував мелодії українських пісень, що їх проспівав він, коли бував у композитора.

Дружба й листування між істориком і композитором тривали довго.

Виїжджаючи з хором по Україні, Лисенко раз у раз натрапляв на всілякі перепони. Царські чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навіть пісень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо від губернаторів. Так було, наприклад, на Полтавщині. Тоді М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.

У своєму листі від 6 червня 1902 року він схвильовано пише до Дмитра Івановича;

«Женуся за вами по слідах ваших і добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю, — пропала моя справа».

В цьому листі він дуже просить Дмитра Івановича допомогти йому — написати листа до полтавського губернатора, щоб той «дав дозвіл на концерт»[57].

І Яворницький допоміг своєму другові.

З НАРКОМОМ НА ДНІПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ

Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Дніпропетровського історичного музею підкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергійний, середній на зріст, з гострою борідкою чоловік. Він відчинив задні дверцята і подав руку вродливій чорнявій жінці, допомагаючи їй вийти з машини.

Дмитра Івановича заздалегідь попередили, що до музею прибуде нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатного діяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзі.

Коли в дверях вестибюля музею з’явився Луначарський разом із своєю дружиною, директор шанобливо зустрів їх. Гості були у веселому й бадьорому настрої.

Дмитро Іванович казав якось працівникам музею, що він давно хотів би побачитися з Луначарським. З такою всебічно освіченою людиною, блискучим публіцистом і трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.

Напевне, і Луначарський хотів на власні очі побачити відомого історика, давнього приятеля Рєпіна, почути живе, соковите слово Яворницького.

Луначарського і його дружину запрошено пройти прямо в запорозький відділ.

Дмитро Іванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володіє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчістю і поезією, тому пояснення робив українською мовою.

Серед багатьох експонатів гостям впала в очі насамперед славнозвісна картина «Запорожці».

— А-а, знайомі обличчя! — усміхнувся нарком. Дмитро Іванович напам’ять знав усіх прототипів, з яких Рєпін малював окремих персонажів цієї історичної картини. Луначарський тут же поцікавився:

— Чи правда, що оцього писаря Рєпін малював з вас?

— Так, це правда!

Дмитро Іванович розповів багато подробиць, які Стосувалися створення «Запорожців».

— А ось і той знаменитий лист, який запорожці гуртом складали до турецького султана.

Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Сміявся нарком, сміялись всі, хто був тоді біля них.

— А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цінність?

— Це, Анатолію Васильовичу, сволоки з запорозьких куренів. Привіз їх з Нікополя нащадок запорожців Захар Бородай. Ви ж тільки подивіться на них, як тут добре вирізано літери. Можете прочитати: «Цей курінь 1751 року збудували запорозькі козаки Самардак та Киян».

Далі Дмитро Іванович показав інші запорозькі речі — жупан, штани, пояс, пістолі, гаківниці, розповів, як та за яких обставин він «доскочив» експонатів. Показав глиняні люльки, з яких курили козаки такий міцний тютюн, «що як потягнеш, так і десятому закажеш».

— Тепер, прошу вас, підійдіть сюди. Бачите оцей череп?

— Що ж це за череп, чим він знаменитий?

— Це запорозький.

— А звідкіля це видно, що він запорозький? — спитав гість.

— А в нього, бачите, зверху зберігся чуб — оселедець. Це вже безперечна ознака січовика.

— Де ж вам пощастило здобути цей унікум?

— Викопав його в могилі села Покровського, біля річки Підпильної, де була остання Січ. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й інші докази: біля черепа стояла кварта горілки, яку я теж виставив у вітрині.

Екскурсія повагом посувалася далі. Ось підійшли до великої картини, де на весь зріст намальовано якогось велетня.

— А що це за богатир? — спитав Луначарський.

— А-а-а, то нащадок запорожців, відомий борець Піддубний. Коли він гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так він на порошок зітре…