В пошуках скарбів - Сторінка 91

Художник у своїх листах (які зберігаються в музеї)

дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати йому на день весь журнал «Шершень», потрібний йому для монографії.

У культурній спадщині, що дісталась народам СРСР, творчість Д. І. Яворницького й О. Г. Сластіона займає почесне місце. Служіння своєму народові митці вважали за найвищу честь для себе.

ТАК СОБІ ЦАРЬОК…

У січні 1915 року до Катеринослава приїхав останній цар Російської імперії Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського індустріального міста, що розкинулося на землі колишніх «запорозьких вольностей», у всеросійського імператора не було. Але вже рік на великому просторі, від Балтики до Кавказу, точилася війна. Бойовий дух армії, якій бракувало патронів і снарядів, давно вже занепав, ремствувала на тривалу, безперспективну війну й мирна людність імперії. Щоб збадьорити армію і народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усіх збройних сил Російської імперії, переїхав із столиці в ставку, а що в ставці план бойових операцій за нього опрацьовували досвідчені генерали, то в царя було багато дозвілля, коли він міг розважатися і роз’їжджати по великій країні. Гадалося, що поява царя в різних містах імперії викликатиме піднесення й будитиме приспаний патріотизм. Отак, повертаючись до ставки, він заїхав і до Катеринослава. Про цей приїзд було відомо наперед, і катеринославський губернатор викликав до себе професора Д. І. Яворницького, бо в програмі царських відвідин у Катеринославі стояв і музей ім. Поля з його запорозькою старовиною, який маля показати всеросійському самодержцеві.

Повідомивши професора, директора музею про «височайші» відвідини, губернатор наказав йому відповідно приготуватися, пошити собі на такий випадок чорний фрак та придбати білі рукавички.

Дуже не хотілося Дмитрові Івановичу зайво витрачатися на таке пусте діло, а головне брати на себе цілу гору всякого клопоту, але що вдієш: імператорська особа — священна, і розмови тут короткі.

І ось нарешті самодержець, у сірій шинелі з погонами полковника, в супроводі міністра імператорського двору Фрідерікса, губернатора, великого почту різного рангу вельмож та особистої охорони, прибув на автомашині до музею.

Зустрічати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор Яворницький.

З брязклим, стомленим від надуживання спиртовими напоями обличчям цар мляво, для годиться, дивився на скіфські стріли, мечі та примітивне знаряддя рільництва, не виявляючи ні цікавості, ні нудьгування. Він трохи пожвавішав, коли перейшов до кімнати музею, де висіли стародавні ікони й, на подив професорові, показав себе непоганим знавцем іконописного малярства, безпомилково відрізняючи суздальське, новгородське та фрязьке письмо. Та ось перейшов до відділу запорозької старовини з його унікальними експонатами зброї, одягу та побутових речей козацтва.

Цар мовчки, але з помітною цікавістю розглядав запорозькі шаблі, мушкети, гаківниці, жупани і широченні козацькі шаровари. Підійшли й до вітрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старої української гути пляшка з козацькою горілкою, яку Яворницький сам викопав у могилі.

— У запорожців був такий звичай: ставити біля небіжчика пляшку горілки, щоб козак і на тому світі не журився, — пояснив імператорові Дмитро Іванович.

— Кажуть, ніби він навіть почастував самодержця «запорозькою» горілкою, давши йому чарку звичайної «миколаївської», настояної на калгані, бо справжнього козацького варива шкода було давати цареві.

Цар, який досі тільки слухав мовчки пояснення професора, вирішив нарешті заговорити й навмання спитав Дмитра Івановича:

— Скажіть, професоре, на які періоди ви поділяєте історію запорозьких козаків?

— Бачите, ваша імператорська величність, всякий поділ історії буває штучний, так і тут, але в загальних рисах Можна поділити історію Запорозької Січі на три періоди.

— Які саме? — поцікавився монарх.

— Перший період — боротьба запорожців з мусульманським світом, з татарами й турками, другий — з католицьким світом, з польською шляхтою, і нарешті третій — боротьба з Москвою.

— Аз Москвою за що? — вкрай здивувався не дуже тямущий в історії підвладних йому народів імператор.

— За свої запорозькі вольності, ваша імператорська величність, — пояснив професор.

— І скажіть, професоре, чим же ця боротьба закінчилася? — по-справжньому зацікавився імператор.

— Як бачите, ваша імператорська величність!.. — Дмитро Іванович низько вклонився й широко розвів руками, мовляв, закінчилася тим, що ви, всеросійський владар підкорених народів, стоїте зараз тут, на святій землі колишніх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва, мушу давати вам пояснення до реліквій нашої славної історії в музеї…

Хтозна, чи зрозумів не дуже кмітливий всеросійський самодержець іронію у відповіді українського професора, але він нічого не промовив на це, а тим часом підійшли до того місця, де в рамі під склом висів славнозвісний лист запорожців до турецького султана. Дмитро Іванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всіх його крутих приперчених висловів і не перекладаючи на російську мову. Професор так захопився, що й далі, після читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розуміючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Російській імперії і на яку перейшов у розмові професор, видалася декому з царських вельмож за образу імператора, і вони нишком стали махати й подавати знак Дмитрові Івановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, ніби не помічає тих «сигналів».