В поті чола

---

Із збірки "В ПОТІ ЧОЛА"
(1928-1929)

Ветеранові цегли і вапна — людині,
що не прочитала навіть свого пашпорта зроду,—
цю книгу з любов'ю присвячує с и н.
ВСТУП

Мале дівча, моя босенька музо!
Прийди, як тінь, і васильковий цвіт
Твоїх очей на руку заскарузлу
Зрони замислено...
Привіт Тобі, привіт!
Щодня й щовечора, у праці й на дозвіллі,
Мов корабель хисткий за радісний маяк
Над океанами, отак тримаюсь я
За усміх милий у своїм запіллі.

От і тепер, перо у піт вмочивши —
В живицю людську,— в морі суєти
Дивлюсь на Тебе... Хай прибій колише.—
Благослови!Даруй усмішку лише,
Як промінь золотий.
Химерні рими і слова прості,
Але з Тобою ми хоч ветхе й не оновим,
Зате й нового на старім хресті
Не розпнемо. Нам лиш перебрести
Ось море це й згадать забутих словом.

Ні "Ах", ні "Ох" — ці терміни поетів,
Здобутки всі останніх двох епох —
Не нам визбирувать — "емоції" підперти...
Ба, їм ще не три чисниці до смерти!
Пан скепсис?!
Прошу!
Місця тут на двох.

Мале дівча, моя свавільна музо!
Коли на п і т ми рим не доберем,
То не надінемо і машкари лакузи
І козирем, як тим бубновим тузом,
Не вдарим "димарем".

Димар для нас — то лиш ікс метрів цегли
Та ігрек диму — сизий-сизий дим!
Ніхто ще молодости, шлункові підлеглий,
З охоти власної не заряджав туди.
У простім одязі, без вигадки й мінору
І без мажору, боса, по землі
Неси ж свою задумливу покору,
І прапор радости, піднятий просто д'горі,
І спокій на чолі...
Що? Не "сучасно"?! Може.
Припахає
Десь пасеїзмом*? Хтось візьме на "го"?
Нехай і так. Але для Тебе, знаю,
Навіть екструкції* премудрі загинає
Пророк Семенко со апостоли його.
Мале дівча, моя босенька музо!
Мов Суламіт біблійна на жнива,—
Замурзана,
у сонці,
як жива,
Йдучи до черги десь, склади в усмішку профіль.

МУЛЯРІ
І
Ридає бас, немов орган в костелі...
Над капітелями комахи — мулярі,
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі.

Пісок і вапно... Клей... Ультрамарин...
І співи, мов псалми на мові Зороастра...
А на підлозі краплі алябастру,
По стінах — золото цитрин.

Могутня арфа струнами гуде.
В барвисті шиби вдерлося до храму
Сліпуче сонце
й в хмарах тиміаму
По вівтарях навшпиньки йде.

Ридає бас — старий псалми розводить:
"...Циганка десь заплакана ішла..."
Солоний піт
з корявого чола
Біжить,
спиняється
і висиха, як сода,
У зморшках-коліях. Важкий солоний піт!
Що перед ним людська мізерна мова?!
Що перед ним і "материне" слово,
Хоч би й у вівтарі обронене до плит
Холодних і німих?!.
Від вапна плями долі...
Над капітелями комахи — мулярі
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі,

Дієзи ставлять в соняшні ключі,
Торкають сміхом соняшні мечі,—

Цибулі з'ївши, курять і піють.
У храм чужий прийшли із власним богом
Й щітками довгими розводять по чертогах
Над вівтарем чужим
релігію свою.

II

Премудрий Ра — Єгипту божество,—
Як в африканській спаленій пустелі,
В ультрамариновій, аж зсиза-синій стелі
З зеніту звис розпеченим єством.

Що бачить він — обкрадений чабан?
Чого націлився, немов орел на птаху?
Може, побачив древнього феллаха?
Може,— засипаний пісками караван?..

О, ні! В півдні старий премудрий Ра,
Щодня забрівши в синь ту неозорну
І із землі зробивши лазню, горно,
На цятку на маленьку позира:

На риштуванні в вапні і піску,
З цеглинок кладучи дванадцяту пілястру,
Двадцяту тисячу беручи по вершку,
Там, вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.
Превражі скептики! І скільки не печи,—
Лише співають, цеглу кладучи.

* * *

Рука, мов ріпа, чорна і шорстка.
Лице солоним поливом залите,
Перемережане, поїдене, порите
Лице в найстаршого робітника.

Цигарка на губі і жил вузли на скронях.
Аж скаче щебень... Над залізняком,
Мов келепом, правує молотком
І витирає піт вершком долоні.

Цеглина к цеглі. Тисяча к другій...
Дзвенить... Гуде... Скрегоче... Дзвонить знову.
Аж наче кубики лаштуються самі!

І виростає велетень німий,
Мов сфінкс задуманий, чіткий і загадковий

Простяг пілястри. Рій стрімких колон
Наставив в небо. В шумі стан спружинив
І вищірився міліоном тонн
Рудої цегли...
Чим не Вавилон?!? —
Колючий, мов їжак, і ладний, як машина.

У кожній лінії проглядує душа,
Чуття і мисль. Деталь — то ж епопея!
Коли б отак поети у віршах...
Коли б хоч трішки у моїх віршах
Того вогню й майстерності тієї!

Рука, як ріпа, чорна і шорстка.
І піт шорсткий склепить, мурує очі.
Сердечний стукіт — стукіт молотка,
А лиця — ніби тесані з кілка:
Нічого не пече, не мучить і не смокче.
Стікає час... Що день — то далі в ход.
Що мить — то ближче до якоїсь цілі.
Якої?..
Гей, верстай там! Примодлуй!!
Розводь!!
Тягни!!! —
Й зовсім байдуже, що до тіла
Прилипло рам'я*. Думи не для них,
Як не для них цей дім. Для кого?..
Для "народу",
А може,— для негідника, для ката нагорода,
А може,— храм для "геніїв",
А може,— дім "святих"...

...Феллах в пустелі?
Чи вітрило на морях?!
Та то ж вони, що десь ще з Атлаг
Споконвіків складають піраміди
Й хороми
Фараонам і царям!

* * *

На риштуванні
в вапні і піску,
З цеглинок кладучи стонадцяту пілястру,
Трисоту тисячу беручи по вершку,
Там вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.

Рожевий вечір зорю протрубив.
На риштування злізли сиві тіні,
І в ніжнім, в золотому павутинні
Забився втоми птах...
І молоток одбив,
Одстукав шабаш малиновим дзвоном.
Затихли скреготи. Струснулись фартухи.

Опорки від рудавої трухи
Геть розвантажились.
І вщух весь шум з розгону.

Пекло їх сонце, і періщив град,
Тріпав норд-ост, сліпили хмари пилу...
І, не зломивши комашину силу,
Премудрий Ра за мур містичних гряд
Склонив чоло.
Прочах і жар спроквола.

Тоді,
Обтерши фартухом незграбні клешні-руки,
В маруднім одягу, з лицем, як у марюки,
По шабаші
Незламні злазять долі.

І, знизу глянувши на діло рук своїх,
Десь ту чи ту навівши корективу
І не дивуючись на витворене диво,
В спокійній гордості рушають...
Слід по них
Розквітнув піснею. Гайнули звуки низом
Ген-ген до обрію...
А вже аж на мосту,
Урвавши пісню посередині просту,
Зняли розмову про фактуру, про карнизи...

Рожева сутінь... Сміх... І дотепи, й резони..,
А з-за лісів, з-за золотої зони
Ступає ніч.

III

Мале дівча,
вже й Ти з черги додому!
Несеш фунт солі? Музо ж Ти моя!
Де ж Ти була? А тут без Тебе я
Воюю з римами, нудними, як солома.

До кого вдатися і в кого попросить?
Слова оті — то не слова, полова,
Мовляв мудрець,— й вогонь в одежі слова
Не вартий шеляга. І це в такі часи!!

Що гнеш отак, а гнеться не туди.
Чи так й тобі у черзі таланило?
Немає блиску, і немає сили,
Одна нудьга... Ти більше не ходи!

Може, удвох не так тяжка робота.
Ми їх і цеглою, й піском, оті слова!..
І, бреше,— заблищить фактура, мов жива!
Уже ж підгоним ми той блиск до блиску поту.

Іди ж — спочинь. Глянь — місяць сріблить чоло.
Поплив сосновий дим і пахне, як смола...
То мати вже з поденщини прийшла.
Неси ж
фунт
солі.

IV

Всю ніч листав я душі мудреців,
Натомлений за день, шукаючи розради
В анналах вічності.
У стосах папірців,
В томах важких шукав я манівців
До тої істини, до зачарованого саду.

Постала в чергу сумнівів орда,
Мов знаків запитання безконечна рота...
Шукаю... Нишпорю... Та ні маленького ж сліда!
Хоч би манюнька істина! Хоч тінь її бліда.
Воістину —
Тяжка робота!

А думка б'ється...
Вчора в суєті,
"Плебей", з "плебеями" ступивши за арену
По шабаші, я ж обіцяв знайти
І взавтра істину велику проректи
Бодай з наближенням до правди хоч на частку енну.

Вібрує думка. Кліпа каганець.
Його поставив я, щоб не показно людям,—
Щоб не спитали, що я тут сную?
Чого "чинам" десь спати не даю?

Порядок нехтую?.. І "голову на блюді"
До ніг закону, щоб не понесли
Жерці його...
Гей, істино крилата!
У безконечних і чітких трактатах
Лише кінці, лише вузли...

А ніч, як вічність,— темна і невірна.
Настане день — і знову... Й знаю я:
Лиш смерть загатить цю бездонну прірву!..
Чого ж ти нудишся, м'ятежна, непокірна
Душе моя!?

Гниють пергамени, і тліють в них слова.
Застиглий розум опада, як порох,
Від дотику...
Смішний, смішний дивак!
Таж ось де істина:
Премудрість найнова,

То — сто раз
Стоптаний опорок.

Дійшовши висновку, свій каганець задуй,
Порозганяй питання і томи розкидай...

В ранковім присмерку хтось ходить вже сновидий,
Хтось брязкає і тупає... Когось ведуть...
Та ні ж,
то на роботу йдуть!
Пора
й мені.

БОНДАР

Усеньку ніч дражнив фуганок пилку.
Усеньку ніч вовтузивсь і шумів,
Серед глухої тишини гримів
І стукав бондар.
А в кущах сопілку
Цвіркун приладжував — пілікав і німів.

Старезний бондар над старим варстатом.
Коли він спить? —
і вдень, і уночі
На діжку набиває обручі,
І стугонить луна розгонисто з розкатом.

Немов тарган, ворожить гасничок...
Пуката крапля просто в окуляри
З брови націлилась... Та тільки рух пучок —
І вже на лобі пара шкляночок,
І знов удар пристукує удари.

В бондарні тирса, клепка й обручі,
Струмент на стінах — долота й фуганки,
Тут і пилки, і свердла, і киянки,
Сокира й струг... Ще й олівець стирчить,
Мов спис, за вухом...
Серед цього всього —
Він сам, а з ним — крім старости, нікого.

Настане день — фуганок дражнить пилку...
В зубах рогіз, на лисині стружки,
І "х-хе!" за кожним розмахом руки,
І стрекіт ластівки... І тільки.

В десятку восьмому достукує кінці.
Чоло круте блищить, як мармурове,
Роздума лагідна ворушить сиві брови
І квітне спокій на лиці.

До клепки клепку, день до дня пригонить.
Рука мозоляста щілини затика,
Ще й обручем збива під висвист молотка,
Ще й вичистить, потіючи, неначе ту ікону.

Кінчить і знову...
Теше мовчки дід.
Рогіз вправляє. Струже. Крутить. Стука...
Тужити ніколи, як ніколи й радіть.
І тільки інколи у сивій бороді
Заграє усмішка,
як прибіжить онука.

РАТАЙ

Блискітки, блискітки перламутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає він на чепіги на ковані —
Перевертає навзнак нашаровання літ.

І блищать вони потом, масні, миготять
І дихають в небо хвилюючим маривом;
Оази легенд повстають з небуття,
І думи ідуть голубими отарами.

Потом живим і солоним покроплені,
Здивовані очі тисячоліть
Відкрились і дивляться у мерехтливий зеніт –
Дивляться: звідки ті краплі розтоплені?
Кроком тяжким, мозолясті і бронзові —
(Ось вони, ті, що прийшли розбудить!) —
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.

І парує земля під зливою соняшною,
Парують воли, і парує хребет,
А хтось піснею, ще й розгонистою,
Заливається "соб" і "сабе".

А хтось піснею променистою
Вже мерщій засіває поля...
У зеніті сонце, як сокіл, кружля,
У зеніті гуготить золота юла,
Гуготить над земною колискою.

Блискітки, блискітки — мерехтіння радості,
Перламутровий сміх замурзаних дитинчат,—
Ген дріботять вони маривом і кричать,
Щоб воду й потіху швиденько і влад нести.

Ходять тополі-дівчата оазами,
Щастя прийдешнього замріяні матері...
Їм це! Для них це і сонце вгорі,
І потом заходяться зморшки старі,
І риплять круторогі ярмом і в'язами.

Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Змінювані вічно й ті самі завжди,—
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.

М'язами, в'язами, руками, як клешнями,
Хребтом і грудима викрапуючи піт,
Перевертають рештки тисячоліть,
Щоб в минуле засіяти зерна прийдешнього.

Тисячі тонн на мільйони обернуть,
Вкриють простори скибами ріль
І поспіль засіють у чорну купіль
Блискітки поту і зерна.

В творчому патосі вічних запліднень,
Народження, розквіту і умирань
Засіють вони і потужну рань,
І старість спокійну, і дужий південь.

Щоб цвіли поля, щоб пишались сади.
Щоб радість дзвеніла містами і селами.
Щоб котилися щедро навантажені поїзди.
Щоб пишалась, як мати, Земля завжди
Квітами й дітьми веселими.

Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Кільця злютованого* ланцюга!..
А над ними сонце, як сокіл, шуга,
З'єднуючи дні золотою занозою.

Блискітки, блискітки — мерехтіння радості
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає В і н
на чепіги
на ковані,
Налягає грудима,
Налягає воловими —
Перевертає навзнак нашаровання літ.

1929

ГОДИННИКАР

І

На циферблаті чорний вус
Пасе і лічить древні цифри,
Повзе розмірено по шифру,
Чита шифр вічности комусь.
На циферблаті чорний вус...

Хвилини-дні, години-роки,
Узявши спокій за девіз,
Стальний і строгий механізм
Невтомно мірить рівним кроком.

Хвилини-дні! Хвилини-дні!..
Стальний і строгий механізм.

То ж неминучість над стіною
Ворушить чорною бровою,
І рух її — то клич з тобою,
І спокій — то її девіз.

Хвилини-дні...