В зоряні світи - Сторінка 4

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Зала була глибоко вражена цією відповіддю Плугаря. Кілька хвилин панувала тиша, тільки чути було характерне цокання фотоапаратів. Ольга від радості аж світилася: це ж вона дала назву «Комета»! Довгими вечорами підбирала слово, скільки паперу описала, і, нарешті, знайшла! Батько підтримав, і незабаром на чорному металевому тілі космічного корабля художник, піднятий автокраном, вивів білими сяючими літерами: «СРСР — «Комета».

Той, хто запитував, мабуть, не розуміє, Скільки в цій назві романтики! їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!

«Щасти вам, друзі»

Ракетодром Інституту Міжпланетних Сполучень починався тут же, за садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до «Комети» пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною зелене поле ракетодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в повітрі.

Ольга завжди з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома називала ракети. Звідси робилися польоти в стратосферу, польоти навколо земної кулі по меридіану через обидва полюси. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — політ на Місяць… Це ж тільки сказати — на Місяць! Ольга цілий рік буде на Троянді космосу. Як там цікаво! Але на Місяці цікавіше… Онде вона — «Комета»!

Посередині ракетодрому з туману високо здіймався довжелезний трамплін. Його металевий каркас тримали на залізних плечах щогли-трапеції,— спочатку низенькі, а далі вищі й вищі. В нижньому кінці каркаса темнів величезний снаряд, націлений у небо. Це причаїлась «Комета»—складний комплекс могутніх силових установок і найніжніших приладів, броньований міжпланетний крейсер.

Як то він понесе людей? Як справдить їхні надії?

Чоловіки йшли попереду, жваво розмовляючи; жінки — задумані, притихлі — ледве встигали за ними.

— А мій Костя схопився з ліжка, підбіг і питає: «Тату, а чи ви не забули свого топірця?» Виросте й буде, видно, теж геологом! — сміється Петров, міцний, рухливий чоловік. — Він уже полетить на Марс…

— Подивіться, яка гарна травичка! — говорить Плугар.

А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, по якій ідуть невгамовні люди, і ангари, і естакади. Ольга пустотливо сходить з кам’яної смуги, збиває ногами росу, сміється. А мати дивиться на потемнілий слід у траві, і серце її стискується, щемить. Чоловік і донька ось зараз полетять, а слід оцей візьме собі сонце…

— Бережися там, доню, — каже вона стиха ї все дивиться на її слід у траві. А на сході палає все дужче і дужче, ніби якась беззвучна музика розливається по землі…

Мільйони людей, слухаючи по радіо урядове повідомлення, дивувались: чому старт космічної ракети призначено на 6 годину ранку? Багато хто гадав так: зійде ввечері Місяць, отоді й взяти курс просто на нього, це ж бо найкоротший шлях! Лише люди, знайомі з астрономією, знали, що для спостерігачів, які піднімуться за межі атмосфери, такі поняття, як «схід» і «захід» світил не мають ніякісінького значення.

Вранці, ще до схід сонця, тисячі людей зійшлося і з’їхалося до ракетодрому. Всі шляхи і стежки навколо були запруджені автомашинами, а біля підстрижених акацій, що обрамляли льотне поле, стала жива загорода з людей. Кожен хотів протиснутися якомога ближче, щоб на власні очі побачити сам момент зльоту.

Зійшло сонце, радісні промені полинули на землю, лягли на схвильовані обличчя людей.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети», Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. З рапортом підходить радіоінженер Микола Загорський. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Ще в сиву давнину людина почала штурм неба. Людина помітила планети — блукаючі зорі, простежила їхні шляхи; людина визначила місце Землі в просторі, розгадала і відтворила в своєму мозкові будову Сонячної системи… Прагнучи все далі проникнути в глибини Всесвіту, людина винайшла оптичну трубу і спрямувала її на небо. Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Могутніми зусиллями людина спочатку опанувала повітряний океан, а тепер настав час опанувати і безповітряний міжпланетний простір! Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!