Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона - Сторінка 2

Недарма мудрі кажуть: брехнею світ обійдеш та назад не повернешся. Тому-то брехуни завжди заприсягаються усіма лихами, нібито вони кажуть правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди. Як ото ти, коли галасував: "Щоб мені на цьому місці провалитися!" Так уже віддавна повелося. Але з тобою станеться інакше.

І дід холодним, як могила, голосом передрік:

— Якщо ти брехатимеш і надалі, з тобою трапиться саме те лихо, яке ти насмілишся покликати на самого себе. І ніщо не порятує тебе, а тільки щира правда. А щоб врятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки. Зваж — перед усіма! Бо коли хоч перед одним будеш критися, то від порятунку будеш так само далеко, коли б ти й перед жодним не повинився. Пам’ятай: брехня і правда у парі не ходять, а в парі йдуть неправда з кривдою. Прощавай, мій юний друже. Будь щирим. Я сказав!

Дід піднявся з лави і зник…

Але якби він зник якимось незбагненним і незрозумілим чином, усе було б ясно і зрозуміло. Шкода тільки, що тоді не було б цієї вельми правдивої і повчальної історії. Ну, про що було б писати, якби він раптом перетворився на кущ троянди? Або зав’юнився димом і сховався під корок старезної, позеленілої від часу пляшки з магічною печаткою великого джина і видатного чаклуна, самого Абу-ібн-Гасана-ібн-Хасана-ібн-Касана-ібн-Хаміда? Або просто і природно розтанув собі у прозорому, хрусткому повітрі?

Усе було б ясно одразу: дід справді чаклун! Павлусеві нічого іншого не лишалося б, як його послухатись. А так що вийшло?

Старий зник у найдивовижніший і найнеприродніший, як на чаклуна, спосіб. Він піднявся з лави і, важко длубаючи асфальт міцним сукуватим ціпком, пішов собі. А потім звернув за ріг високого дев’ятиповерхового житла і аж тоді лише геть зник з очей.

Ну, хто ж після цього повірив би, що він справжній і непідробний чаклун? Може, хтось би і повірив, а тільки не Павлусь. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха! І ще ха-ха!..

Розділ 3,

в якому оповідається про важке полювання на метеликів

Того ж дня, на першому уроці, який, власне, не був уроком, бо всі складали вчительці Ларисі Юріївні звіт про літні звитяги, з’ясувалося неймовірне. Про це тільки й мови було на малих перервах і, само собою, на великій. Виявляється, полювання на чорних пантер, хижих антарктичних кашалотів, зажерливих нільських крокодилів і дужих африканських левів — ніщо у порівнянні з полюванням на метеликів. Це була така дивина, що аж Лариса Юріївна здивувалася. Відтак, коротко, саму суть цих розмов і я розповім, бо інакше не буде зрозумілим, чому Павлусь наважився провалитися під землю.

Ось вона, ця суть:

Якщо ти вирішив упіймати живцем пантеру, бери собі туристську путівку, сідай на пароплав і вирушай в Індію. Там, у диких хащах джунглів, викопай глибоку яму з прямовисними стінами, вкрий її тонкими і ламкими бамбуковими стеблами, замаскуй їх широким пальмовим листям і коло цієї зеленої пастки прив’яжи на мотузці біле козеня. Обов’язково біле, щоб його і чорної тропічної ночі було видко.

Козеня почне жалібно мекати.

Пантера прибіжить.

Пантера стрибне на козеня і влучить у яму.

А ти у цей час сидиш на дереві і спокійно навчаєш папуг таблиці множення та ще промовляти ранкове гасло "На зарядку по порядку уставай!"

Оце й усе.

Якщо ти вирішив подарувати у Київський зоопарк живого лева, сідай на літак і сторчголов стрибай з парашутом у центрі Сахари. Левів там на одну квадратну милю — як у нас котів у дев’ятиповерховому будинку на сто шістдесят чотири ізольовані квартири. Як побачиш лева, радій і сміливо йди на нього голіруч. Від такого відчайдушного зухвальства лев аж отетеріє і забариться зі стрибком. А ти у цю мить не лови гав, а спритно сипони йому в очі цукром-піском. Не забувай: засліплений лев — безпорадний, мов кошеня.

Цар звірів — це справді царська здобич!

Оце й усе.

Якщо тобі закортіло вполювати кашалота, записуйся юнгою на китобійну флотилію "Радянська Україна" і вирушай до крижаних берегів Антарктиди. Кашалотів там — як у нас навесні пуголовків! Якогось та побачиш. Тоді не гайся, сідай на човен, підходь до кашалота з підвітряного боку і влучно кидай гарпун!

Кашалот люто вдарить по хвилі хвостом.

Кашалот пірне в глибини океану.

Кашалот потягне на буксирі твій човен між кришталевими айсбергами.

А ти спокійно сиди, на добру згадку про вдале полювання фотографуй на чорно-білу плівку шереги виструнчених пінгвінів (на кольорову не фотографуй, бо пінгвіни однаково вийдуть чорно-білими) і терпляче чекай, аж поки кашалот втомиться. А тоді невтомно веслуй і тягни на буксирі до судна цю покірну плавучу гору разом з її фонтанами. Знай: знесилений кашалот — слухняний, мов собака на хазяйському повідку.

Оце й усе.

Немає нічого приємнішого, як відпочинок на одній з численних проток Нілу, яку, мов грубезні колоди, аж загатили голодні крокодили. Головне, мати доволі кілків, загострених з обох кінців.

Сміливо виходь у самих плавках на берег, аби спокусити власною персоною страхітливих потвор, і холоднокровна чекай нападу цих холоднокровних плазунів.

Ось перший крокодил підпливає до берега і повзе суходолом до тебе.

Крокодил дивиться тобі в очі гіпнотичним поглядом.

Крокодил роззявляє величезну зубасту пащу, аби проковтнути тебе разом з плавками.

А ти вставляй йому в пащеку кілка!

Крокодил настромить на кілок свої могутні щелепи, вже не зможе їх зімкнути і у відчаї пускатиме рясні крокодилячі сльози. Тепер у його розчахнутій пащі можна хоч би й ночувати, мов у безпечному наметі (бо хто ж наважиться підійти до крокодила?), а вранці неквапом між страшних крокодилячих зубів кип’ятити на спиртівці міцний мисливський чай.

Оце й усе.

Інша справа — лови метеликів.

Метелик — не пантера, не кашалот, не крокодил і навіть не лев. Щоб успішно вполювати метелика, аби не наполохати його завчасно, рекомендується двійко суворих правил. Під час полювання необхідно: а) не рухатися, б) не дихати. Хто порушить ці правила, впіймає хіба що гірке розчарування. І знову ж таки, щоб упіймати метелика, треба і рухатися, і дихати! Ото самі спробуйте поєднати, що поєднати неможливо… Куди там усім іншим звірам! Тепер вам хоч трохи зрозуміло, чому навіть відчайдухи-мисливці, які сам на сам ходять на ведмедя і кладуть його на обидві лопатки, на метеликів ніколи не полюють?

На метеликів полюють завжди з благородною науковою метою, бо промислової або господарської ваги вони не мають. М’яса з метеликів не заготуєш і сукні не пошиєш! Треба бути неабияким ентузіастом, некорисливо закоханим у науку, щоб вирушати на ці лови. І роблять це тільки відомі професори та академіки і ще маловідомі діти. Вони споряджають цілі експедиції. Рушниць не беруть, так само, як і рогаток, а до зубів озброюються сачками на довгих легких держаках, англійськими, найгострішими у світі булавками і спеціальними коробками із скляним верхом, щоб було куди ув’язнити барвистих, як квіти, бранців.

Але й це не допомагає!

Метелики живими не даються!

А якщо тобі повезло і ти ухопив живого, метелик все одно, тобі на зло, підступно сконає у неволі. Доказом цього може слугувати хоча б той незаперечний факт, що в жодному звіринці світу не побачиш клітки з живими метеликами! їх можна побачити хіба що в ентомологічному музеї або у шкільному зоокутку. Та й то муміфікованими. Аж фараони у пірамідах перевертаються від невщухаючих заздрощів…

Ось про що дізнався Павлусь на першому ж тогоденному уроці, на малих перервах і, само собою, на великій. Тільки й розмов було, що про метеликів! Знайшли тему! А все через що? Бо влітку у піонерському таборі поналовлювали оцих нікчемних комах і сьогодні поприносили свої колекції до школи. Теж мені — герої! Х-ха!.. Якби він, Павлусь, відпочивав у піонерському таборі, він би наловив ще й жуків, а може, упіймав би в лісі навіть їжака!

А так що ж виходить? Виходить, що всі герої, а Павлусь не герой, бо всеньке літо перебував на далекому степовому хуторі у бабусі, аж на Херсонщині, і метелики його найменше цікавили.

Ще б пак!

Його цікавили літаки, які низько-низько шугали над неозорим степом і тягли за собою білі шлейфи розпорошених мінеральних добрив. Його вабили зрошувальні велети з двохсотметровими арматурними крилами, які неквапливо посувалися по борозні від обрію до обрію. З широких крил під сивим од спеки небом на зелені степові хвилі невпинно струменів теплий дощ, в якому цілісінький день купалася веселка. Його захоплювали двоповерхові кораблі степів — комбайни, які один за одним справжніми ескадрами гуркотливо пливли степом, зсипаючи з цупких брезентових рукавів невпинний золотий потік зерна в глибокі спини вантажних машин, прикрашених гарячими прапорами і червоними транспарантами: "Хліб — державі!".

Ого! Павлусь міг би похвалитися, як чхав у білій мінеральній куряві, як потім ставав під лагідні струмені штучного дощу і як бігав наввипередки з комбайнами… Та навіщо про все це розповідати, коли тобі одразу й відкажуть:

— Х-ха! Знайшов про що розповідати… Ми ж усе по телику бачили!

Отак би й сказали, це точно, жодних сумнівів у цьому нема. Павлусь і сам би неодмінно отак сказав, аби затулити недоречно роззявлену пельку непроханому оповідачеві.

Але ж погодьтеся, це просто жах, коли тобі немає про що розповідати!

Мука!

Розділ 4,

в якому оповідається про те, як Павлусь провалився під землю

Ну, добре — можна ж було й на перервах набалакатися про метеликів досхочу. Побалакали і край! Але слухати теревені про метеликів, ще й ідучи додому, — то вже занадто для будь-кого, навіть для залізної людини з нержавіючими сталевими нервами. Послухайте лишень, про що розпинався Васько.

Одного разу Васька, відомого на весь загін невтомного мисливця на метеликів, осяяла блискуча ідея. Він вирішив замаскуватися під опудало. Це нескладно. Досить поначіпляти на себе усілякого лахміття, одягти на голову діряве відро, і ти вже — опудало. Запам’ятай лише: руки слід підняти до рівня плечей і покласти на підпори, вирізані з тонких гілок, бо інакше горизонтально руки нізащо не втримаються.

Стояв Васько, не рухався і майже не дихав. А сонце смалить! Пече, як у Сахарі! І навіть краще. У роті швидко пересохло, хоч голова була у відрі.