Видно шляхи полтавськії - Сторінка 6

Тільки один із них — чоловік, сказати, в літах уже — не поділяв їхньої радості, все повторював: "Обіцяв пан кожух, та тільки слово його тепле". Але в душі й він хотів надіятись на краще.

Приїхали мужики додому добре напідпитку, переночували і, як тільки благословилося на світ, зібралися й почимчикували до пана по обіцяне. Підходять до двору, а він, звісно, обнесений височенною стіною, а ворота (їх кілька) замкнені. Постукали в одні, поткнулися в другі — ніхто не чує, не відчиняє. Коли це один пахолок загледів їх і кричить: "Чого грюкаєте? Ану геть!" — "Ми до пана, ваша милість, запрошував", — відповідають. Пахолок очі витріщив, та як засміється, аж захлинається. "Пан наш таких гостей начебто не ждав, та й ще так рано". І не пустив їх до двору. "Ідіть і не потикайтеся більше". Вони все-таки не відступилися. Постояли, поміркували, а потім знову до воріт. Коли дивляться — хвіртка напіввідчинена і нікого нема, вони — туди, тільки ввійшли, а тут, де й узялися, собаки, та здоровенні, люті, як чорти. Мужики до хвіртки, а собаки за ними, рвуть одежу на шмаття, до матні дістають, гаспиди; ледве одбилися небораки, вискочили за хвіртку, відсапатися не можуть, стоять пошматовані, покусані. Ще трохи постояли, потупцювали і, не діждавшись нікого, пішли додому. Один із них, отой самий, що не дуже йняв віри панським обіцянкам, і каже: "Добрий у нас, братове, пан, та тільки собаки в нього люті, будь вони прокляті". Лука зі смаком потягнув люльку, видихнув клубок зеленого диму і хитрувато глянув на вчителя: а що, мовляв, скажеш, мосьпане?

— Мудра притичина, — сказав по хвилі Іван. — Виходить, одначе, що погані не так уже ті пани, як підпанки?

— Самі кумекайте, — відповів Лука і придивився: попереду, обабіч дороги, у вечірнім тумані зачорніла будоваї чи то кошара для овець, чи хата з прибудовами.

— Чи не корчма часом? У вас, пане вчителю, очі молоді, подивіться. Корчма? Виходить, незабаром Білоцерківка. Тут, мабуть, і заночуємо. Самі повечеряємо і коней підгодуємо, а то притомились...

У корчмі не знайшлося жодного вільного місця. Кого тільки тут не було: козаки, посполиті, а більше чиновників та військових. Ніде яблуку впасти.

Візникам, як видно, не вперше доводилося ночувати в степу, а вчителеві вони все ж запропонували піти до корчмаря й попросити собі місця на ніч, йому-то повинні щось знайти, але Іван рішуче відмовився, громади він ніколи не цурався, разом і "батька бити веселіше, а кашу їсти — тим паче". Візники, особливо дядько Лука, оцінили рішення вчителя і зразу ж заходились улаштовуватись на нічліг. Зіставили вози, як це звичайно роблять чумаки, в коло, посередині розвели багаття, тут же знайшлися казан, пшоно, вінок цибулі і шматок старого, жовтого вже, сала. А коней, напоївши з корчмівського колодязя, прив'язали до возів.

Усі розсілися біля вогню на розісланих мішках і ряднах. Кращого не вигадаєш: на чистому повітрі, під високим небом. А коли куліш зварився, знайшлась і пляшка спотикачу.

— Сідайте, пане вчителю, коли не гребуєте, ближче до гурту, — запросив Івана дядько Лука. — Ось і ложка.

— Відмовитись від такого кулешу — великий гріх узяти на душу. А я до того ж і зголоднів...

І Котляревський присів до гурту. Вони потіснились, ніяково покашлюючи: як-не-як пан, хоч і вчитель, сів за один з ними казан. Не спинили його ні постоли їхні, ні свитки, Учитель поводився просто, невимушене, спочатку зачудувався розмальованою дерев'яною ложкою "таких у Полтаві не роблять", потім, як трохи попоїли, розповів кілька баєчок, які чув ще від діда Івана, а деякі й свої, що в години дозвілля компонував. Зникла ніяковість, візники відчули довір'я до вчителя і собі теж стали розповідати, хто що знав або чув.

Люди різного віку, вони однаково уважно й з цікавістю слухали вчителя, дивуючись його мові, вмінню вкинути в оповідь міцненьке слівце, якщо, звісно, вона того вимагає; а вчитель заразлийо сміявся з кожного їхнього жарту і, смакуючи, з добрячим апетитом їв круто затовчений салом чумацький куліш. І спотикачу випив без особливих церемоній, як людина цілком своя, звичайна.

Молоді хлопці — Лаврін Груша і Савка Жук — слухали вчителя, пороззявлявши від подиву роти: такого вони в житті своєму не чули, хоч і двічі побували в Полтаві, їх батьки — Лука й Харитон — трималися спокійніше. Харитон Груша — височенний дід з гарною густою бородою, витираючи вуса широкою, як лопата, долонею і ховаючи усмішку, кахикнув у кулак:

— А позволь, пане вчителю, запитати: чи не з наших будеш? Чиїх тобто батьків?

— З ваших, дядьку Харитоне, вгадали. Ви не характерник часом? — запитав трохи захмелілий Іван. — І дід мій — теж Іван, як і я, і батько — Петро Котляревський — до землі тягнулися, любили землю-матінку, а вона їх не дуже: не було ж її в нас.

— А де, позволь спитати, науку пройшов?

— У семінарії, що в Полтаві.

— Виходить, мосьпане, бурсаком будеш?

— Був, понеже таке звання носили семінаристи... Був, — зітхнув Іван. — А ось тепер — учитель. Семінарії не закінчив. У Новоросійській, що в Полтаві, канцелярії більш трьох років прослужив...

— У канцелярії?

— Протоколістом.

Груша дістав із багаття двома пучками вуглину, потримав на долоні і акуратно поклав у люльку, закривши мідною кришечкою.

Слово "канцелярія" насторожило, візники замовкли, Урвались і жарти, але Іван зумів вломити їх скованість, розвіяти підозру, розповівши, як ось зовсім недавно прийшов у канцелярію козак, Вернигорою Павлом кличуть, пожалівся, що пан вписав його і братів у ревізький реєстрі і як він відповів Новожилову; "Чули, пане, про Турбаї? Будуть і нові..."

Слухаючи вчителя, Лука хитрувато мружився, а дядька Харитон, як раніше, підкидав по гіллячці в багаття, щоа не погасло. Тільки парубки — Лаврін і Савка — з неприхованою цікавістю дивилися на вчителя, ніби відкрив він їм щось невідоме — таке, чого вони і хотіли почути, і побоювалися.

По якійсь хвилині Харитон запропонував покористува тися його тютюнцем, ніхто не виявив особливого бажаннл до його тютюну, а Іван не відмовився, запустив руку ч Харитонів кисет і натовк у люльку дрібно різаного зеленого самосаду, потім, обпікаючись, як справдешній курець ловко вихопив із багаття вуглинку, разів зо два підкинум на долоні і поклав у люльку. Вуглина заблищала, розгорілась яскравіше.

— Путящий тютюнецьі — І затягнувся. І раптом відчув, що задихається.

Підводчики дивились на нього вичікуючи, ледве стримували іронічну посмішку, а він курив собі далі, силкуючись удати, ніби Харитонів зеленець — звичайна річ, суща дрібниця для нього. Сам дядько Харитон, як звичайно, пихкав своєю люлькою, отруюючи навкруги повітря ядучим димом.

— І де він у біса отрути отакої одкопав! — не витримав Лука і пересів на другий бік багаття. Парубки давно вже перебралися туди. А Харитон, посміхаючись, — мовляв, ех ви, слабаки! — казав, що не годиться гидувати таким тютюнцем, він його ніде не відкопував, а виростив на своїй "латці" за хатою.

Тим часом до корчми підкотила дорожня карета, хтось вибіг на подвір'я, допоміг зійти приїжджому. Чоловіки подивилися на сухорлявого пана, що прямував до корчми, подумали: такому місце знайдеться, а вони ось просто неба ночуватимуть, та бог з ним: почувають вони себе непогано, в усякому разі, тут не гірше, ніж у задушливих кімнатах старої кошари.

Вибивши люльку й заправивши її знову, Харитон дістав, як раніше, вуглинку з багаття, акуратно поклав під кришку і, потягнувши декілька разів, перевіряючи, чи горить, звернувся до Івана:

— Воно, може, і не нашого мужицького розуму справа, а все-таки, скажу тобі, чоловіче, бо бачу, добра в тебе душа, бережися нашого пана. Ще в святому писанні сказано: береженого і бог береже.

— Берегтися? А чому?

— Не встигнеш глянути, а він тебе заарканить, у ревізький реєстр впише — і станеш ти кріпаком.

— Кріпаком?

— Істинно. Пан наш душами промишляє... Отож-бо, чоловіче добрий.

Іван здригнувся: кріпаком? Його, вільного з діда-прадіда, зробити підневільним рабом? Річчю? Так, він не глухий, він чув, як деякі, хто втратив совість і честь, пани поміщики переводили домашніх учителів своїх у кріпосну залежність. Про це попереджав і отець Іоанн: "Степан Томара мій давній приятель, училися разом, а все ж — пан, власник".

Стурбовано торкнувся сюртука. Є! 3 ним його свідоцтво, підписане напередодні від'їзду предводителем дворянства Полтавського повіту Чернишем. Воно невелике, і він пам'ятає його дослівно. Особливого значення сповнені ось ці слова: "Він (тобто Котляревський Іван, син Петрів) між дворянами Полтавського повіту лічиться..." І тут же:

"Оний протоколіст Котляревський походить з малоросійського шляхетства, володіє в Полтавськім повіті нерухомим майном, і рід його внесений у Єкатерининського намісництва... родословну книгу, в шосту її частину..." Ось так! У шосту частину внесений його рід, отже, і він, Іван Петрів, також у даній книзі і в даній, шостій тобто, частині лічиться.

Змахнув краплини поту, що виступили на лобі, і ще раз непомітно провів рукою по сюртуку, ніби перевіряючи, чи на місці, за підшивкою, його охоронна грамота, завірена, як то годиться казенним паперам, гербовою печаттю і підписом предводителя. Чого ж йому боятися? З таким документом і сам чорт не страшний. Однак і говорити про свідоцтво без потреби, мабуть, не слід. Адже всякі є люди. І все ж треба якомога швидше знайти привід і дати зрозуміти панові Томарі, що, в разі потреби, за нього подасть свій голос дворянство всього Полтавського повіту.

— Хороша ти людина, пане вчителю, — заговорив дядько Лука, — а пан тебе задавить, не подивиться, що ти в канцелярії служив.

— Не турбуйтесь, я за себе постою, а от слухаю вас — і мені прикро й гірко.

— Мабуть, то вже доля наша така, — зітхнув Харитон. — Лука ось знає, як ми нишком ходаків посилали до Петербурга. Півроку ходили і повернулися з тим, з чим і пішли. Ніхто їх і слухати не захотів... А що зробиш? Ми б покинули село, так знову ж — куди податися від свого рідного? І роки не ті... А може, незабаром і зміни будуть. — Харитон знизив голос: — Чутка є: людина одна повинна об'явитися.

— Яка людина?

Харитон перезирнувся з Лукою, ніби запитував його згоди: казати чи ні, — і тихо, щоб ніхто чужий не підслухав, відповів:

— Максим Залізняк і його славний побратим Іван Гонта.