Вигнання з раю - Сторінка 5

Кажуть, там кіз забрати!

— Це кози не прості. Це валютні кози. Ви знаєте, що таке валюта?

— Таж у нас у селі баба Валюта в.

— Цс не те. Валюта — це найвища цінність. Державне надбання.

— Тоді, щитай, не бачив. Мать, проспав...

Одне слово, закордон — це не те, що на возі фуражиром: сів, вйокнув, смикнув віжками і поїхав. Закордон — це тобі не свинячий хвіст, що завжди закручується вгору, а не вниз. Є над чим подумати.

Та все ж Петро Безтурботний вирушив. І не просто в подорож, а в легенду, в міф і в епопею.

КОЗОЕПОПЕЯ І (Інтермедія)

І

Почувши про кіз, прискочив до Веселоярська Хуторянський Класик Весняиопвітний. Це мовби двійник автора, або, як кажуть учені люди, його альтер его. Автор любить показові села, а тут впенацька така радість: показове село і в ньому показові кози!

Боже, як стрічали у Веселоярську Хуторянського Класика! Несли орифлами4 8 його цитатами, квіти, плоди, всіляку закуску сором'язливо прикритих рушничками кошиках. Хуторянський [асик упав на землю, обіймав її, промовляв палко: "Земленько рідна! Припадаю до тебе грудьми й коліньми! Колись тупцяв тут ноженятами маленькими, як козячі ратички. А тепер що? Люди добрі, що тепер? Тракторяки та комбайпюри тисячопудово чавлять святу земельку, нищать, руйнують структуру грунту. А ви знов озеняток, щоб порятувати землю. Спасибі вам, дорогі краяни!" на додачу процитував чи то своє, чи позичене, але таке доречне

^

ля нього і геть дурне, як на гадку веселоярівців: "О хутори, хто ип'є сон і сум ваш давній?"

Дядьки стояли ні в сих ні в тих, покурювали, покахикували, нишком посміювалися. Голосно сміятися піхто не посмів, бо все ж таки класик, хоч і Хуторянський, а що чоловік кпигодурствує лукаво, то про те вже хай у столицях мають клопіт.

Автор теж втручається в інтермедію тільки для того, щоб сповістити, що Хуторянський Класик (тобто ж автор!) відбув до своїх парнасів, так і не діждавшись кіз. Та й хто б діждався?

Орифлама — це плакат на двох дрючках. Слово грецьке. Дуже давне дуже красиве, його вживали класики і неокласики, Вжив і автор, щоб не іасти задніх.

КОЗОЕПОПЕЯ (Кульмінація)

Далі все сплутується, переплутується, заплутується й запаморочує-ться. З одного боку — природний розвиток подій, а з другого — коментар Петра Безтурботного до цих подій. Петра питали:

— То як же ти ото поїхав тоді?

— А як? — позіхав Петро.— Взяв, щитай, вірьовку, сокиру, піддяганку ватяну, плескачів, сала, пиріжків з квасолею, свипячих кишок з пшоном і вишкварками на дорогу — і гайда! Сів у вагоні й спдів, щитай, поки приїхав. А там кажуть: ось твої кози, переплітай. Ну, перещитав. Двадцять дві кози і два цани. Один білий, другий чорний. Волосаті й рогаті, як чорти.

Далі в Петра було якесь затьмарення чи затемнення, як ото в кінофільмах. Ще пам'ятав, як їхав чи то через три, а чи й через чотири держави. Сидів у вагоні, їв плескачі з салом і свинячі кишки з пшоном і вишкварками. Животом Петро вдався міцний і терплячий, то якраз саме про таких один поет сказав: "О шлунки хліборобів! Ціну скласти спроможні їм хіба що тільки ті, кого катар чи ще якісь напасті терзають безперервно в животі".

Для кіз з місця відправки виданий був фураж, себто по оберемку якогось колючого сінця на кожну козу й на двох цапів. Розрахунок був на три дні путі: одип допь по Греції, один на сусідні держави, ще один — щоб доїхав Петро до своєї станції.

Дядькам кортіло почути про те закордонне сіно.

— Та чи я його бачив? — спльовував спересердя Петро.— У вагоні ж темно, щитай. Ліг я спати, а прокинувся — кози з'їли все до цурки! І з-під мепо все повисмикували. Дивлюся — пі сіна, ні піддяганий, ні пиріжків з квасолею! І трьох днів не стали ждати — потрощили все за одну ніч. Мать, ті греки їх мені голодними всунули...

Кому доводилося їхати три доби в вагоні з голодними козами? Але що три доби впорядкованого пересування по залізниці порівняно, скажімо, з двома тижнями безладних мандрів козячого вагона по станціях і полустанках нашої безмежної залізничної держави!

А Петрові Безтурботному на роду написані були саме оті два тижні!

За перші дві доби вагоп з козами благополучно, згідно з розкладом, проїхав черев три держави, тоді під ним змінили колеса, щоб поставити на рідні колії,— і ось уже виглядай свою станцію! Кози мекали поліфонічно, і Петрові вчувався в тому меканні тільки незначний голодний сум, і тільки брак філософської освіти і незнання новітніх теорій міфологізму не дали йому змоги вчасно почути в тих звуках зловісну музику сфер.

Не знав Безтурботний і того, що кози наділені чуттям передві-щень і вже наперед бачать, що вагоп їхній не піде прямим ходом цо потрібної станції, а буде дочіплюватися й перечіплюватися до найнесподіваніших поїздів, залишатиметься в тупики, заганятиметься в інші області і навіть у сусідні республіки — і так цілих цва тижні! Л фураж був виданий 8 точного розрахунку — цок-цок! — як у аптеці.

Кози дуріли 8 голоду. Мекання стояло таке густе, що на станціях збігався люд послухати дивні концерти.

Петро пояснював згодом своїм односельцям:

— З голоду й не так ще заспіваєш! Я сперва, щптай, спав і не прислухався, а тоді дивлюсь, а па мене оті два рогаті чорти пруть! З обох боків підступають і рогами наміряються, наче кишки з мене хочуть випустити. А кози з голоду ВЯЇЄ Й вірьовку мою зжували, тепер за вагон взялися — стінки так дружно бриснували, що вже скоро й дірки попрогризають! Ну! Я тоді за сокиру та надвір!

Поїзд саме стояв у полі перед світлофором, отоя* Петро вискочив з вагона і став рубати зелені насадження в при колійній смузі відчуження. Нарубав, кинув у вагон, насилу встиг сам туди вскочити, бо поїзд уже рушив.

І Але тепер кормова проблема вже була вирішена. На кожній станції або перед світлофорами в йолі Петро вискакував з вагона і рубав усе зелене, усе, що бачило око, усе, що згризуть його валютні пасажири. Но знати ще, як би воно все повернулося, коли б це були прості низькопородпі кози: може, й подохли б від таких [випадкових і часто песпоживних кормів. Але Петро віз тварин івпсокопородних, за ними тисячі років, тому Петрові кози трощи-|ли все підряд, їли вічнозелені насадження, хвойпі й листяні породи, з колючками й без колючок, соковите й сухе. Вони пожерли б і світлофори, й водокачки, і станційні будинки, а може, навіть рейки. Петро мимоволі виступив рятівником нашого залізничного господарства. Але хіба ж люди вміють належно цінувати благородство? Про страшного чоловіка, який вискакує з вагона і несамовито рубає на станціях усе зелене, полетіли довкола пайхимерніші чут-кп, його малювали якпмсь збісілпм нищителем, ворогом зеленого царства і всього довколишнього середовища, сполошилися службові особи, стривожилася громадська думка, залунали гнівні голоси: "Куди ж дивиться міліція?"

Залізнична міліція спробувала затримати дивного чоловіка з сокирою. Але той мало не цюкнув молоденького міліціонсрпка, що підступив до нього на якімсь роз'їзді. Тоді вирішено влаштувати цілу облаву на рубача. Однак через неузгодженість дій залізничного розкладу і пепередбачувапого пересування вагона з козами виходило завжди так, що облава ждала Петра в однім місці, а він вискакував зі свого вагона в зовсім іншому і рубав, аж тріски летіли.

Коли нарешті вагон з козами, прибув куди треба і зустрічати його виїхала ціла делегація па чолі з самим товаришем Жмаком, то побачили вони худого, оброслого чоловіка з несамовитими очима, побачили, як зістрибнув він на землю і, ні на кого не зважаючи, кинувся до лісопосадки й став рубати гілля.

— Тримайте його! — закричав Жмак.— Це в нього буржуазні пережитки!

Петра насплу вмовили кинути сокиру. Не хотів нікого слухати, добре, що Зінька Федорівна здогадалася взяти з собою Вустю, і та звабила свого чоловіка пахощами теплих плескачів зі сметаною. Петро пожбурив сокиру, сів на землю коло вагона і мовчки став їсти плескачі. Кози дивилися на нього, тихо помекували, а з вагона злазити не хотіли, хоч ти їх ріж. Сподобалися наші призаліз-ничні посадки!

Вся урочистість задуманої Жмаком церемонії полетіла, як то кажуть, шкереберть, себто собаці під хвіст. Але ж валютні кози привезено, ось вони, а за ними — Жмакова слава і хвала!

— Треба преміювати Безтурботного за успішне виконання завдання,— сказав Жмак Зіньці Федорівні,— Чому голова сільради не виїхав зустрічати такого героїчного громадянина?

— Голова сільради став в опозицію,— пояснила Зінька Федорівна.— Віп пе хоче визнавати кіз.

— Визнає! А стане впиратися, то пояснимо!

Та доки товариш Жмак збирався пояснювати дядькові Зновобрать, стали діятися нез'ясовні речі з Петром Безтурботним. Виявилося, що дика хіть рубати все зелене, все ростуще і плодюще не пропала в пьому, а набувала дедалі загрозливішого розмаху. Не помагали пі Вустині плескачі, ані бабині ліки, настояні на березових бруньках і на чебреці. Не рубав Петро тільки коли спав. Щойно ж пробуджувався, то хоч де був — у хаті чи на возі — мерщій хапав сокиру і рубав усе, що зеленіє перед очима. Вустя дала зна'.п синові Іванові в райцентр. Іван мерщій привіз лікаря, попали вони вдало: Петро саме спав.

Лікар був молодий і захоплювався модним психоаналізом.

— Мені треба тільки побесідувати з хворим, і я вам даю гарантію, що все це з нього зійде,— пообіцяв він Вусті.

— Ви з пим тільки надворі балакайте,— попросила Вустя,— бо як прокинеться та побачить, що в хаті, то за сокиру, та надвір, та й пу рубати! Вже повирубував і бузок, і бузину, взявся за вишні і до яблунь міриться.

— Все ясно,— вдоволено потер долоні лікар.— У вашого чоловіка синдром закритого приміщення.

— Та не знаю, чи воно циндрон чи не циндрон,— заплакала Вустя,— а й на возі, поки їде та спить, то нічого, а прокинеться — зіскакує на землю і рубає, що бачить.

— Синдром руху або пересування в просторі,— ще вдоволеніше потер долоні лікар.— Нічого простішого, як лікувати такі випадки.

— О, бо! — замолилася на нього Вустя.— Та я вам і вишнівочки, й гпндика обскубу, і...

Лікар перепинив потік її обіцянок.

— Наука не потребує ніяких винагород. Для неї головне — 'іоржсство її ідей. А з вашим чоловіком зробимо так...

"Молодий, а раппій",— захоплено подумала Вустя, слухаючи, що радить лікар.

А він порадив такс: вивезти сонного Петра в стен, випрягти коні з воза і так лишити.