Вій - Сторінка 2
- Гоголь Микола Васильович -Не було урочистішої для семінарії події, як вакації: вони починалися з місяця червня, коли вже бурсу розпускали по домівках. Тоді весь битий шлях аж кишів від граматиків, риторів, філозофів та богословів. Хто не мав свого пристановища, той ішов до когось із своїх товаришів. Філозофи й богослови виряджалися на кондиції, себто бралися вчити або підготовлювати дітей заможних батьків, і здобували за це на рік нові чоботи, а то й сурдут. Оця вся ватага сунула разом цілим табором, варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожний тарабанив за собою мішка, де була одна сорочка та онуч пара. Богослови були найощадніші та найохайніші: щоб не стоптувати чобіт, вони роззували їх, вішали на ціпки й несли на плечах, а найпаче як було болото: тоді вони, підкачавши шаровари по коліна, одчайдушне розльопували своїми ногами калюжі. А нагледівши десь збоку хутір, одразу ж завертали з битого шляху і, підійшовши до хати, чепурнішої з-межи інших, шикувалися в ряд попід вікнами і на весь голос заводили канта. Господар хати, якийсь старий козак-хуторянин, довго слухав їх, підпершись обома руками, далі ридав гірко-прегірко і казав до своєї жінки: "Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне. Винеси їм сала і чогось такого, що там знайдеться". І повна миска вареників перекидалася в мішок; чималий шмат сала, кілька паляниць, а то й зв’язана курка ішли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філозофи ще й богослови знову рушали в дорогу. Та що далі вони йшли, то меншала їхня ватага. Майже всі розходилися по домівках, і зоставалися тільки ті, що мали батьківські гнізда далі од інших.
Одного разу, під час такої подорожі, троє бурсаків звернули з битої дороги вбік, щоб у якомусь придорожньому хуторі призапасити провіянту, бо вже в мішку давно було порожньо. Були вони: богослов Халява, філозоф Хома Брут і ритор Тиберій Горобець.
Богослов був поставний, плечистий чолов’яга і дуже чудну вдачу мав: усе, що б не лежало коло нього, він доконче вкраде. В усьому іншому натури був тяжко похмурої і, напившись п’яний, ховався в бур’яні, тож семінарія багато мусила труду прикласти, щоб там його знайти.
Філозоф Хома Брут вдачі був веселої. Дуже любив полежати й покурити люльку. А вже як пив, то неодмінно наймав музику і вибивав тропака. Він часто куштував буйного гороху з усенькою до цього філозофською байдужістю, так собі розважаючи: те, що має бути, треба відбути.
Ритор Тиберій Горобець не мав ще права запускати вуса, горілку пити й курити люльку. Він тільки носив оселедця, і через те його вдача тоді ще мало виявлялася; та як глянути на чималенькі гулі на лобі, що з ними він не раз приходив до школи, можна було сказати, що вояка з нього буде незгірший. Богослов Халява та філозоф Хома частенько чубили його на знак своєї прихильності і покладали на нього повинність депутата.
Уже вечоріло, як вони звернули з битого шляху; сонце тільки що сховалось, і денне тепло почувалося ще в повітрі. Богослов з філозофом ішли мовчки, пихкаючи люльками, а ритор Тиберій Горобець збивав палицею головки будякам, що росли понад дорогою. Дорога тяглася поміж розкиданих пасмами дубів та ліщини, що вкривали луки. Більші й менші спадисті горби, зелені й круглі, як бані, де-не-де перетинали рівнину. В двох місцях при дорозі росло на ниві стигле жито, даючи знати, що недалеко вже й до якогось села. Та вже більше години, як вони поминули оті ниви, а ще не видно було ніякого житла. Сутінки вже зовсім потьмарили небо, і тільки на заході блякло дотлівало червоне сяйво.
— І що воно за чорт! — сказав філозоф Брут. — Зовсім уже здавалось, немов незабаром і хутір!
Богослов помовчав, оглянув місцевість, далі знову взяв у зуби свою люльку, і всі рушили далі.
— Їй-богу ж! — ще раз сказав, спинившись, філозоф. — Ні чортового кулака не видно.
— А може, далі й натрапимо на якийсь хутір, — обізвався богослов, не виймаючи люльки з рота.
А тим часом була вже ніч. І ніч таки темненька. Від невеликих хмар ставало ще чорніше, і з усього було знати, що ні на зорі, ні на місяць нема чого сподіватися. Бурсаки похопились, що вони збилися зі шляху і давно вже йдуть без дороги. Філозоф, попробувавши ногами на всі боки, сказав, нарешті, як відрубав:
— А де ж дорога?
Богослов помовчав і, розмисливши, промовив:
— Еге ж, ніч таки темна.
Ритор відійшов убік і спробував поповзом намацати дорогу, та руками потрапляв лише в лисячі нори. Навкруги був степ та й степ, по ньому, здавалося, ніхто не їздив. Мандрівці іще намоглися трохи пройти вперед, та скрізь була та сама глушина. Філозоф попробував був перегукнутись, та голос його зовсім пропав у степу, і ніхто на крик йому не відповів.
Тільки трохи перегодя долетіло ледве чутне квиління, немов би вовки вили.
— Отакої! Що ж його робити? — сказав філозоф.
— А що ж? Зостатись та й заночувати в полі! — сказав богослов і поліз до кишені добути кресало і знов запалити свою люльку.
Та філозоф не міг на те пристати: він мав собі звичку ум’яти на ніч окраєць хліба, отак з півпуда, та хунтів чотири сала і відчував на цей раз у шлунку своєму якусь нестерпну пустку. До того ж, хоч і веселу вдачу мавши, філозоф трохи боявся вовків.