Віщий Олег - Сторінка 36

— А може, не відмовляйся. Брат же... — Людожер!.. Не брат... — Нам би ще до господарства треба придбати коня... і теличку яку...— озвалася Житяна. Гомін мовчав. Що вона хоче, аби він гнув хребта на цього ізрадцю роду людського?! Раптом він повернувся до неї: — Житяно, я грішний перед тобою... У мене була жона... Я її залишив напризволяще... Житяна заніміла. Сіла на лавці край столу — і мовчала. Нарешті спитала: — Тоді... чого ж ти тут? — Я тебе шукав. — То, може, вернись до неї... — Ніколи. Моє серце було тільки з тобою. — А навіщо це мені сказав? — Щоб ти знала. І щоб простила мені гріх. — Хай... боги тобі прощають... І я теж... * * * Лукавий сучасний вік! Спочатку їй здалося, що, ставши київською княгинею, усі клопоти й тяжкі передуми ізійдуть з її голови. Але, ставши Ольгою, прийнявши на себе частку владарювання на Княжій Горі, молода дівчина зіткнулась із незвичними справами. Вона бачила своїми зіркими оченятами, що Олег, аби утриматись на княжому столі, запобігав перед київськими боярами і віддавав щедро їм не тільки землі, збирання вір, платежів, потягів, а й княжі боброві гони і борті. Роздавав усе з медуш і комор Княжої Гори — і хліб, і оружжа, і срібні чаші, і золоті тарелі... Що ж він лишить їм з Ігорем? Її ясно-сині очі темніли від думки, що доки Ігор прибере до своїх рук кормило Київської держави, на Княжій Горі нічого не залишиться для них. Але з усього виходило, що Олег, хоча й назвав Ігоря своїм переємцем, хоча і дарував його жоні своє ім'я як знак владарювання, який він передає їм у спадщину,— все ж той лукавий Олег не поспішав відходити від влади. Молодий Рюрикович залишився біля столу, а не возсідав на столі; кермував державою, як і раніше, Олег. І ось тепер, покинувши Київ, він повів свої раті на Царгород, а в граді нікому не сказав, кому ж він передає владу. Ігор та Ольга ніби не були законними владцями. Як і раніше, порядкувала у Києві і в усій землі бояриня Гордина, що сиділа у Вишгороді. Бояриня пригорнула до себе молодого Щербила, до неї приліпився ще й боярин Радило, і старий Олій, і ще кілька бояр. А там, де ці лукаві бояри, там будуть і всі київські вельможці. Такі нині літа найомничі — літа лукаві... Вивищуються жадібні честолюбці, возносяться над зрілими незрілі, возноситься простий умом над мудрим. Щербило забрав із Княжої гори все, що можна було забрати, — коней, повози, сани, збіжжя. На почайнівських пристанищах забрав до себе ліс, що приплив од смолян і дреговичів. З нього збирається собі терем ставити над яром, де починається Боричів Тік. Уже туди зігнав різного люду повно — волочайників, теслів, землекопів. Доки Олег ходитиме по чужих землях, сидітиме вже у своєму гнізді. Нині ж Щербило сидить у Вишгороді, поки здателі-рукомесники ставлять терем. Бистроока, чіпка бояриня вдає, що в Києві немає ні Ігоря-переємця, ні його жони Ольги, а є тільки вона!.. Тоді Ольга випросила у ключниці-челядниці ключі від усіх комор на Княжій Горі. І щоранку на світанні видавала поварам, постельничим, конюхам все, що їм треба на день. Більше нікому нічого не давала. І раптом все розлетілося в порох. Коли вже Олега не було в Києві, во град увірвався вихором цей невгамовний перелесник Свенельд зі своєю новою дружиною. Вічно голодні, обідрані, захланні його варяги увійшли на Гору і зайняли всі тереми і навіть Ольгові палати. Почалися щоденні учти. Спочатку молода княгиня терпляче видавала їм і м'ясо, і брашно, і меди. Далі — обурилась. Чи довго вони ще тут сидітимуть? Геть усе спустошується, ніхто не поповнює засік, всі тіуни перебігли до Гордини!.. І раптом там опинився й Ігор... Це було щось неймовірне. Терла своє чоло тонкими пальчиками, супила брови. Бачила, як челядниці при зустрічі з нею опускають очі, а дехто сторониться. А боярині й боляричні заходяться мовчазним сміхом і одвертаються. За спиною кидають їй услід: "Царівна!.. Ольга, бач!.." І не було при ній жодної служниці вірної, яка б щось могла їй розповісти і порадити. Виходить, даремно засуджують болгарських цариць і велеможниць, що вони тримають біля себе зграї вірної челяді... Воно ж і справді: коли хочеш високо сидіти, треба все на світі_ знати, все чути, все розуміти. Самими своїми вухами та розумом не осягти довкілля. Та вже було пізно їй думати про це. Взяла в Олегового конюха, що доглядав старого Лебедя, повоз і сама поїхала до Вишгорода. Терем боярині Гордини стояв на зеленому узвишші, над берегом Дніпра, попід темним старим бором. Ще здаля запримітила, що на горішній його частині і у великій центральній вежиці високі напівокруглі віконця висвічуються барвами веселки. Здивувалась — звідки тут, у цій глушині, ромейське скло? Довкола терема високий паркан. За ним ховається дворище з господарськими будівлями. Біля воріт на розстеленій свиті сидів сліпий сопілкар. Мружив ями очей до сонця, лінькувато награвав то на одній, то на другій сопелі. Ольга спинилась поруч з ним, послухала хриплувату гру дудок. Музика наставив своє вухо в її бік і продовжував грати. Мабуть, відчув, що хтось тут є. Вона підійшла до воріт і спинилась. Що скаже? Чого приїхала? Забирати свого мужа? Кланятись боярині Гордині? Її тут не чекають. Але як радітимуть приниженню царівни! Київська княгиня!.. Завтра ж реготатиме з неї увесь Київ... — Ти постукай билом, бо вони там не чують,— почула за спиною голос сліпого сопілкаря. Княгиня поникла головою, підійшла до діда. — Що там за гульбище? Ніби учта якась... — Ага, для молодого князя привезли його жону — Прекрасу... А ти хто? Чия челядниця? — Я? Я від княгині... від Ольги... Руки сопілкаря на мить спинились, потім він підхопив кілька сопілочок і одночасно почав награвати по черзі на кожній з них. Здалося, що біля нього на зеленому лужку застрибали, загомоніли, задзвеніли якісь пташечки з дивними голосами, якісь зайченята, якісь мишенята... Але Ольга отетеріло стояла і нічого того не чула. В Ігоря є жона? А хто ж тоді вона йому? Заблукла в цих лісах і лугах душа, чужа усім під цим широким сонячним небом... Їй не було місця на таких безмежних роздоллях цієї землі... Здогадалась: це Свенельд привіз йому жону. Цей хитрець хоче прибрати молодого Рюриковича до своїх рук... О Ігоре, простий душею і розумом муже!.. Бідна твоя голівонька!.. Але... Вона — Ольга! Їй дано ім'я переємниці київського столу. її рід не худий боярський, а князівський рід! Царський!.. Хіба вона не законна жона спадкоємця київського столу? Щоправда, Ігор язичник. Йому дозволено мати стільки жон, скільки він захоче. Це не християнський володар, якому Бог посилає одну-єдину законну жону... Тож виходить, що вона буде однією з багатьох жон. Так, як і в Малка деревлянського? Але чому він їй нічого не сказав? Чому опинився у Вишгороді, у боярині Гордини? Свенельд і Гордина тепер заодно? Вони хочуть зробити Ігоря своїм слухняним князем, а її випхати з Княжої Гори? Молоду княгиню почала трусити пропасниця. Їй зробилось холодно серед гарячого літнього дня. Але вона багато що збагнула. Бояриня Гордина, певно, відчула, що Ольга робиться справжньою господинею на Княжій Горі і що її, Гордини, веселі часи скоро скінчаться... Боржій назад!.. Поможи, Боже, знайти праведну стезю заблуклій у нетрях людських підлот душі... Сьогодні перемогла бояриня Гордина. Але ж від поразок починаються перемоги. І не може бути, щоб людина, яка вознеслась нечестиво, довго утрималась на тій висоті. Щоб людина, яка довіряється лестивим, згорбленим у поклоні лакузам, які усміхнено словоблудять і ховають меч за спиною, щоб ця людина стала надовго володарем. Бо все минає, лишається тільки честь... На Княжій Горі було чомусь безлюдно. Уже побігли щурі з лодії, котра починає тонути? Але вона, Ольга, не хоче втопитись! Упала на коліна перед іконою Богоматері у своїй світлиці. Та слів молитви не було. В голові кружеляли, летіли вихори, як осінні вітри. Почекайте, не забивайте памороки, хіба вам не шкода сивизною інею вкривати русі коси юної жони? Але ж вони не могли спинитись, були невблаганні… Ні, сама вона нічого не придумає. Їй треба піти до людей... Ось хоча б до Житяни... О, так, ця добра чарівниця замовить слово і... поверне їй мужа. Житяна поралася сама. Гомін комусь ставив дім — від рання до вечора не буває вдома. — Біда у мене, Житяно, — заговорила молода жінка. — І не можу молитися... Щось робиться в мені... — А яку ти молитву знаєш? — спитала Житяна. — "Отче наш". — Я теж знаю цю молитву. І більше ніякої... Але що в тебе, дитино? — Мужа мого… хочуть відібрати від мене... Привезли Ігореві його жону з Новгорода, Свенельд привіз. — То хіба вже така біда? Ігор язичник, скільки захоче, стільки й матиме собі жон. — Але ж я християнка. Я не можу так... — Куди подінешся в цьому світі. — Поможи, кажуть, ти вмієш причаровувати. — Даремні слова люди кажуть...— і усміхнулась самими очима. — Народиш дітей — будеш миліша для мужа. Любиш його? — Н-не відаю... Мабуть...— засумнівалась юна княгиня. Вона й справді того не знала. Спочатку хотіла вижити в цій землі, бо назад їй не було вороття. Потім захотіла ще й владарювати, бо таке було призначення її роду. Тепер дивилась на себе сторонніми очима і сповідувалась перед невідомою жінкою, простолюдинкою. Вона таки не любила свого князя, любила ту славу, яка сяятиме навколо нього в майбутньому. — Значить, не любиш. Але все одно — народи від нього дитину. Це у тебе єдина стежка для перемоги. — Але... як же? — Княгиня почервоніла, сльози затуманили їй очі. Вона не вміла говорити про такі звичайні людські речі. Її вчили ховати від потаємного світу народження людини, і самі дорослі ховались. Крім того, він... такий бридкий... у рудому волохатому волоссі груди й плечі!.. Ольга зіщулилась. Житяна ніби здогадалась. — А ти закрий очі. І не розплющуй. Будь ніжною і ласкавою, не протився йому. Все прийде потім. Жіночі втіхи, буває, пізно визрівають. Так у життя київської княгині увійшли прості люди, київські подоляни. Спочатку це була Житяна і її муж, потім кожухар Білокіз, потім інші... — Ти ж поможи нам, княгине... Віддай киянам торги на сіль. Бояри все собі підгребли!.. — Зніми з нас важкі потяги! Ніколи таких не було! — скаржились орачі-смерди. Вона всім обіцяла.