Віщий Олег - Сторінка 41

Ще влітку приїздив сюди до Прскраси, певно, від Ігоря... Хто ще бував тут? Боярин Олій та воєвода Щербило — вони всі були з нею у Києві. Втім, її таємниці ніхто не знав. Може, Щербило щось бачив, коли вона позичала в нього оті три гривни... Та ні, він тоді був дуже спантеличений її відвертим запрошенням... Вона дуже берегла цю свою лагвичку, навіть, коли лягала спати, клала під подушку... Тут без челяді не обійшлося. О, ця всюдисуща, всеока челядь! Нипає за всіма з усіх кутків, з усіх шпарин. І ось — нема Прекраси... Бояриня швидко збігла вниз і пішла ще у маленьку поварську хатину — двері її були незамкнені, вона заглянула туди — повариха і її помічниця міцно спали. Перейшла до іншої хатини, де жили горничні. Ледве достукалась — перелякані дівчата за Прекрасу нічого не знали... Тоді бояриня переполошилась — мабуть, уже приблудилась Мара за її життям. Зачинилась у своїй ложниці. Думала. Невже боги почали зраджувати їй? Тож залишається перехитрити оту страшну тітку — Мару. Але чи зумів хто перехитрити Смерть? Колись їй вдалося перехитрити лукавого Перелесника, що зманював її до лісових хащ; вдалося перехитрити і нахабних варяжинів, які збиткувалися над нею. Доля подарувала їй доброго захисника — Олега. А тепер що? Невже вона, бояриня Гордина, розгнівила Долю своєю новою молодою радістю — Щербилом? Невже, Доле, ти така заздрісна, що не хочеш, аби вона народила на світ спадкоємця Олегові й собі? В очах їй було сухо, на серці кривдно... А в думках сум'яття... Зійшло сонце, залило виталище яскрінню. Із сонцем вияснились і її думки. Вона мусить... помиритись із Свенельдом... Іншого вибору не було. — Кличте воєводу! — за звичкою гукнула до дверей і здивувалась, коли почула звичний тупіт босих ніг її отроків-служків. Її волю виконували, як і раніше! Тож нічого не змінилось в її домі, вона тут лишається повелителькою, як і раніше. Нічні примари покинули її зім'яту Душу. Щербило мляво переступив поріг, либонь, його підняли від сну. Під втомленими очима запали сині кола очниць. Свара із Свенельдом і йому була тяжкою. І все те властолюбна бояриня розпочала! І його втягла... — Маємо помиритись із Свенельдом. — Я з ним не розпочинав свари. — У мене є багато сіл, Щербиле. Візьми собі ще Соколи і Діброву — господарюй. Щербило безнадійно посміхнувся. Вона так відверто купує його!.. Ніби намисто на Бабиному Торжку. — Дякую, красно. А хто убив твого Ведмедка? Бояриня зціпила вуста, звела над переніссям соболині брови. Він уже знає. Звідки? Якась таємнича сила таки жила в її теремі, яка все знала і яка потай воювала з нею... — Не знаю. Але нам треба дочекатись Олега. Тоді поговоримо і з Свенельдом. — Це буде краще, аніж війна з ним. Раптом їй зробилось чомусь тоскно, крута туга сповила її душу перевеслом — вона нічого вже не хотіла: ні земель, ні влади, ні золота, яке привезе Олег. Їй захотілось, може, вперше в житті, мати звичайне, тихе людське щастя. Як це солодко і як просто — нічого не хотіти від життя і від людей, а мати лише тишу і добрі, лагідні очі поруч. — Давай утечемо звідси,— раптом скинула на воєводу карі зажурені очі. Її довгі смагляві пальці з білими лунками нігтів завмерли на щоках, які вона щойно гладила, знімаючи втому... Це було б найкраще — утекти від цього суєтного світу, від його зваб і лукавства, відчаю і підступности... — А Київ лишимо Свенельдові й варягам? — враз обурився Щербило. О, в ньому заговорив гордий киянин, який знав, на якій землі живе... Ні, не обійти їй своєї Долі. Не втекти від неї і від себе... Хтось голосно говорив на подвір'ї. Якісь збуджені голоси вривались до терема. — Гонець із Києва!..— крикнув у дверях отрок.— Там палає м'ятеж! — Хто прислав його? — кинувся до хлопчини Щербило. — Свенельд! — І подільські рукомесники, і смерди, і холопи, і купчини — всі піднялися на стань... супроти варяжинів...— гонець уже стояв на порозі.— Варяги три дні не пускали до града ні хліба, ні м'яса, ні солі... А нині Свенельд з варягами зачинився на Горі... Просить у тебе, боярине, помочі... — Передай, що йдемо на Київ.— Щербило швидко вийшов. От і помиряться тепер вони... Вої Щербила борзо помчали на конях до града. М'ятежні кияни обступили княжі палати і намагались приступом взяти двір, плечима тиснули на ворота. Ковані воротиська не піддавались, і ворохобники почали гатити в них, розгойдуючи колодами. Дружина Щербила спинилась на відстані. Тьма-тьмуща люду сновигало тут. З княжого двору котили бочки з медами і пивом, хапали гусей, поросят; на свої повози чи в міхи вкидали все, що траплялось під руки. Гуляла вольготна вольниця простолюддя!.. Хто був у куяку чи в кольчузі, хто мав на голові шишак , а хто був простоволосий, але в усіх у руках були спис чи рогатина , обушок чи ослоп . Гуляла вольниця народна!.. Неподалік од воріт стояли статечні мужі у свитах, постягували шапки й слухали молодого смаглолицього сліпця з геть сивим до пліч волоссям. — З чужої волі живемо на своїй землі, люди... За чужим законом... Усе нам заборонено — і творити красу, і говорити слово правди, і берегти свої обичаї...— казав сліпий. — Істинно мовить. Народ живе під страхом чужого закону... Висихає його серце! Ізгубить себе народ... — Ось бачите? Де мої очі? Де? Витягли, аби не могли бачити світу красного і краси земної... — Знаємо, брате, за твою красу рукотворну, за твої храми тебе скалічено... Лакузи чужинців гірші від клятих ворогів!.. — І де вони беруться, оці перевертні? Із нашої ж кістки!.. — Отож відгодовують з чужого столу, то й обростає наша кістка чужим м'ясом... — Дивіться, либонь, братець кревний прийшов з мечниками... Бити, мабуть, свого брата сліпого... — Людоньки!.. Та вони ж брати! Боги посміялися зі старого Златорука... Брат на брата іде... — Муже мій... Ходімо звідси... Щербило тут... Кров'ю пахне...— Житяна почала смикати за рукав Гомона.— Роз-ступіться!.. Пропустіть нас!.. Де наші заступники, о боги наші!.. Натовп мовчки розступався, пропускав обох до галявини. Натовп стискував кулаки, і те, що було в руках — сокиру чи якийсь дрючок. Спідлоба позирав на мечників Щербила. Воєвода розгубився. Він пам'ятав обиду від брата свого, пам'ятав і ляпаси, і відмову за терем. І насміх! І ось за ці гріхи боги скарали його люто, жорстоко, немилосердно,.. А він ще й підбурює мужів на стань, щоб димом пішла і Княжа Гора, і його, воєводи, терем.,. Озирнувся на свою дружину, Мужі завмерли — невже кине воїв на них, на брата свого осліпленого? Невже?.. — Дивіться, вагається...— хтось тихо проказав. — Чую там брата свого Щербила,— обізвався Гомін.— Не бійтеся, люди, він їхній лакуза. Він згубив свою ладу — віддав її чужим забродам... З бояринею Гординою тепер потяги з нас здирає із шкурою!.. Він не брат мені, чуєте? — Не клич біди, Гомоне!.. Не клич!..— закричала до нього Житяна. — Скажи, нехай іде звідси... Скажи, Гомоне,— обізвались до сліпого мужі. — Чуєш, Щербиле? Ти чуєш, що тебе просять люди? Іди геть звідси. Воєвода щільніше вишикував своїх комонників. Вони стояли плече в плече. Невже?.. Такого не могло бути... Такого не було ще в Києві, відколи стоїть світ!.. — Візьміть їх у мечі, — неголосно сказав воєвода Щербило до своїх комонників. — Гайда!.. Гайда!.. Чого стоїте!.. А мечники гарцювали на конях — свої ж люди там. — Проти своїх? — гукнув якийсь молодик. — Ти проти нас? Рідної крови хочеш напитися? Ану-мо, женіть їх звідси! Би-и-й!...— ревнуло різноголосо товписько і кинулось до мечників. Перші їхні ряди повернули назад, натиснули на задніх, ті повернули коней і гайнули врозсип. Щербило люто кричав щось услід, розмахував мечем, доки його не оточили мужі. Він зіщулився, коли побачив націлені на себе злісні зіниці, люто ошкірені роти, настовбурчені вуса й бороди... О, він ще не знав, але вже відчув, якою може бути лють натовпу... — Спинись, брате, обумись! — десь поряд кричав Гомін.— Збережи свою честь!.. Щербило щосили втиснув остроги в боки свого баского воронця, і той здибився свічею, від болю вибалушив ошалілі очиська і стрибнув просто на голови людей — виніс свого верхівця із розлютованого кільця... Потім дивувався словам Гомона: невже йому честь дорожча за все? То і їж її, носи її в своїх сліпих очах, простодумний муже. А в нього своя честь — поряд з Дитятками ще два нових сільця: Соколи й Діброва!.. І ще будуть нові. Будуть, брате... Розлютовані мужі ще довго бігли за воєводою, якого вони цієї миті ненавиділи більше, ніж чужаків. Бо найболючіша образа від свого, кревного, що в холопстві своєму перед чужаками і багатими забуває, якого він роду і народу... Осліплий від блиску чужого золота, від похвал чужих владців, возноситься гординею за шмат пряжма, який йому кинуть, яко псу вірному. О, діти простолюдинів, пощо такі жадібні до багатства і слави — чи від голоду і нестатків, яких зазнали змалечку, чи від того, що не вділили у ваше серце сили чести і в порожній душі вашій намість неї виросла лишень захланність... Чому не знаєте, що смак свободи — найсолодший і найхмільніший плід? Спинітеся, обумтесь — і скуштуйте його!.. На поміч Щербиловій дружині мчали варяги Свенельда, які вирвалися з облоги на Княжій Горі... Ото й уся ваша воля, кияни! Забудьте це слово, яке час від часу п'янить ваші душі і голови... Завжди отак — свої і чужі владолюбці з'єднуються, щоб накинути на ваші волов’ячі шиї сиромятні зашморги!.. Пам'ятайте се!.. * * * Думала-гадала колись Житяна, що доля виплела їй міцну лляну ниточку життя, яка вже не обірветься до самої смерти. Та ба! Закрутилась ця ниточка й увірвалась. Пошкодувала примхлива пряля їй доброї куделі, певно, з гнилої зсукала нитку. Може, то була їй кара за те, що поряд зі своїми давніми богами впустила у своє серце і любов до нового бога — Христа, який за бідних і грішних пішов на розп'яття. Як не полюбити і не повірити в такого Бога? Отак, як її Гомін. Прийняв каліцтво сліпця за те, що жадав людям дати більше рукотворної краси, аби їхні душі відпочили і вознеслися до Неба, впилися добротою й щедрістю. Таки ж воістину — за Добро приходить кара... Вірила, що це тільки тут, у цьому суєтному світі так діється, а на небесах, коли прийде Божий суд,— там буде кожному дано по правді його. Як навчав те колись священик Оскольдової церкви...