Візьми мене з собою, Магеллане! - Сторінка 2

Між бортами яхт вирують косяки маленьких ставридок, над якими, наче чудовиська над здобиччю, зависають великі драглисті медузи, дуже схожі на освітлені космічним сяйвом літаючі тарілки.

Двоє хлопчаків, мабуть, курсанти з "Оріону", вичерпували воду з напівзатопленого човна. Вони привіталися зі Старим Штурманом, зверхньо глянули на мене, мовляв: "А це що за тюлька?!", і знову взялися за свою справу. Працювали вони так завзято, ніби знаходилися далеко в морі, і від того, зуміють вони вичерпати воду чи ні, залежало і життя корабля, і їхнє власне.

— Скажіть, а на яких кораблях ви ходили штурманом?— запитую старого моряка вже на трапі, що з'єднує бетонну стіну з причалом, біля якого стоїть корабель.

— І не тільки штурманом, хлопче, не тільки штурманом. Я ж усе життя на флоті. У тринадцять років уже виходив на промисел з артіллю рибалок. Правда, спочатку брали тільки на лиман, але й там солонувато доводилось. Ну а через рік лиманного стажування уже був у морі. Потім став воєнним моряком. А після війни закінчив училище і відтоді, аж поки й на пенсію не пішов,— на кораблях далекого плавання. І що цікаво: останнім кораблем, на якому я виходив в океан, якраз і був "Оріон". Ось цей, старенький трудяга-морячок...

— Це правда? Ви ходили на "Оріоні"? На оцьому?..

— Ну, навіщо так зневажливо? Хороший був корабель. Надійний. Тепер уже всі моряки з його екіпажу або осіли по кубриках інших кораблів, або списані на пенсію. Тільки я один лишився вірним йому. Вважай, останній із екіпажу. Приходжу до нього — ніби давнього друга провідую. Шкода, що він, сталева його душа, не розуміє цього.

Щойно Старий Штурман піднявся на корабель, як на палубу вирвався чималий гурт хлопців, з якими досі, напевне, проводили заняття у каютах-класах.

— Цун-намі, дванадцять балів! Та це ж Радик!— По голосу, та ще за оцим незмінним "цун-намі!", я визнав, що кричить Ромко, але відшукати його поглядом зміг не одразу. Нічого дивного: такими, в морській формі, курсанти здавалися схожими між собою, наче сіамські близнюки.— Добре, що ти прийшов! Знаєш, що нам оголосили сьогодні?! Через два тижні вирушаємо у похід! На теплоході "Омега"! На цілих п'ять діб! Із курсантами вищої і середньої мореходок!

— Та ну?! — засумнівався я.— Невже так одразу — в похід, та ще й на п'ять діб?

— Ти диви: ця малявка ще й не вірить...— буркнув якийсь довготелесий хлопчина, що проходив повз нас. Але ні я, ні Ромко не звернули на нього уваги.

— Невже справді на п'ять?— усе ще допитувався я.

— Нічого дивного, не вічно ж нам сушитися на березі. В такі походи курсанти Флотилії ходять щороку. Курс на Крим, звідти — на Кавказ... Севастополь, Ялта, Новоросійськ!.. На вахті стоятимемо разом із курсантами училищ. Не на учбовій — на справжній.

— У морі — всі вахти справжні,— повчально кажу я, відчуваючи, що вже не стільки радію за Ромку, скільки заздрю йому.— Шкода, що мене не прийняли. Пішли б разом. Подумаєш, півроку не вистачило! Несправедливо це, несправедливо...

— Нічого, наступного року приймуть,— враз споважнів Ромко.— Знаєш, мені й самому якось незручно перед тобою. Хоча знаю, що прийняти не могли. В умовах прийому так і написано: "семикласників". А ти перейшов до шостого... Цун-намі, дванадцять балів. У кого нерви міцніші, той і виживає. Але за будь-яких умов ми лишаємося друзями, чув?

І ми потискуємо один одному руки. По-особливому, поморському.

— Е, постривай, а як ти тут опинився? — раптом схаменувся Ромко.— Сторонніх сюди не пропускають. Чи, може, тебе хтось провів?

І тоді я розповів, як чекав його, сидячи на пагорбі, як познайомився з моряком, Климом Васильовичем, якого всі яхтклубівці звуть Старим Штурманом. І що зараз цей Старий Штурман пішов до капітана-директора Флотилії просити, щоб мене, хоча б до першого вересня, зарахували в юнги. Про "юнги" це я, звичайно, прибрехав, але ж як хотілося, щоб так воно все насправді й сталося.

— У юнги? Старий Штурман?— перепитав Ромко.— Тоді вважай, що тобі пощастило. Він — єдиний, кого капітан-директор справді може послухатися. Клим Васильович, тобто Старий Штурман, уже якось виступав перед нами. Про воєнних моряків розповідав. Такі історії — сідай і пиши пригодницький роман. Я ще не чув, щоб про моряків так розповідали.

А тим часом самого мене починає вражати серйозність Ромка. Як він змінився за той час, що навчається у Флотилії! Ні, зовні він лишився таким же: невисокий, повновидий, з чудернацькими ямочками на щоках... І жартувати вміє, і звичок своїх нібито не змінив. А все одно... Подорослішав він, чи що? Про все говорить якось не так, як раніше,— поважно і занадто серйозно. Тільки свого "цун-намі, дванадцять балів!" ніяк не зречеться. Що б він не хотів висловити: радість, подив, захоплення чи обурення — на все це у нього три слівця. Через них ми й самого Ромка зовемо поміж собою "Цунамою".

На причалах уже вирувало курсантське "віче". Викладачі, що зійшли з судна, з великим зусиллям зуміли поділити його на екіпажі, кожен із яких одразу ж заходився спускати на воду свого човна. Вибравши момент, Ромко попросив узяти на човен і мене, але викладач тільки співчутливо окинув "приблудного недоросля" поглядом, і безпомічно розвів руками.

Ну що ж, я не ображаюся. Не можна — то не можна. Тут дисципліна, хіба я не розумію?

Одначе, захопившись тим, що відбувалося на причалі, я не помітив, як поруч опинилися Старий Штурман і ще якийсь високий худорлявий чоловік у морській формі.

— Оце він і є,— мовив штурман тому чоловікові.— Радик Костич. А он той хлопчина — його товариш, курсант Роман Войтенко.

— Е, та, здається, ми вже знайомі,— усміхнувся худорлявий моряк, уважніше придивившись до мене. Аж тепер і я впізнав його. Ще б не впізнати! Адже це й був капітан-директор.—Ти приходив разом із Войтенком, просився в курсанти? Ти, ти, не відмовчуйся.

— Я не відмовчуюся: просився,— розгублено мовив я, нашорошено глянувши на капітана-директора. Тоді він теж приязно всміхався, але не зарахував. А тепер, ось так, привітно всміхаючись, може й прогнати звідси.— Ми з ним майже ровесники, хоча і навчаємося в різних класах — я на клас молодший.

— Зрозуміло. Добре, що не образився і знову прийшов. Бачу, ти й справді хочеш бути моряком. От тільки, як це сказати?.. Класами не вдався, чи що?—засміявся він.— Та ще й зростом. Слухай, Кириле Дмитровичу,,— звернувся до керівника групи, в якій виявився Роман.— Зваж на прохання двох морських вовків: візьми й цього хлопця на човна. Все одно з бухти поки що не виходите. А плавати він, звичайно ж, уміє.

— Ще й як умію! – вигукнув я, проте одразу ж знітився. Це щастя, що при моєму зарахуванні до екіпажу човна не присутня Дінка. Почувши оце моє "ще й як!..", негайно назвала б "хвальком". І тоді вже справді – "хі-хі, хо-хо!"

— То що, вважатимемо Радика Костича юнгою?— запитуючи це, Клим Васильович дивився чомусь не на капітана-директора, а на мене. Ніби це від мене самого залежало: мати Флотилії свого юнгу чи ні?

— А що, можна і юнгою,— погодився капітан-директор. — Правда, статутом Флотилії юнги не передбачені. Але хтозна, може, з цього дня в неї з'явиться нова традиція.

— Отож бо, — підтримав його Старий Штурман. — І новий пункт у статуті.

— Ура! Зарахували!— закричав я, кидаючись до Ромки. Проте радості моєї Ромко чомусь не поділяв, навпаки, трішечки розгубився.

— Що за дитячі емоції? — шикнув.— Хто так поводиться? Краще б подякував Старому Штурманові та капітану-директорові, як слід, цун-намі, дванадцять балів.

Що правда, те правда — подякувати я забув. Але капітан-директор і штурман уже відійшли від причалу, отож єдине, що мені залишалося,— вибачливо подивитися їм услід.

— Ти ж ба, яка у нас радість!..— раптом глузливо про казав той самий довготелесий хлопчисько, що назвав мене біля трапа "малявкою". І чого це він увесь час крутиться біля нас? — "Ура! Зарахували!" Знайшов, чому тішитися. Ніби його зарахували до загону космонавтів.

Виміряв мене поблажливим поглядом і, вклавши руки в кишені, відійшов до перевернутого човна.

— Вікторе! Сосновський! – негайно звернув увагу на його поведінку Федір Пилипович.— А ти чого це руки в кишені, і стоїш собі, ляси точиш?

— Я прийшов сюди не для того, щоб ставати веслярем,— досить нахабно відповів Віктор. — Скільки можна? А головне — навіщо? Рятувальні шлюпки на сучасних кораблях — моторні, а найматися веслярем на галеру я не збираюсь.

— Щодо рятувальних шлюпок, курсант Сосновський, то тут ви трішечки помиляєтесь,— суворо глянув на нього викладач. — Але про це поговоримо потім. А поки що — негайно займіть своє місце в шлюпці.

— Ну, якщо це так важливо...— лінькувато стенув плечима Віктор.— Якщо вже без мене не обійдуться, можу й сісти. Але тільки з поваги до вас...

Почувши це, хлопці обурилися. Кожен по-своєму. Але тільки Ромко висловив те, про що подумали зараз геть усі, хто був свідком цієї сутички:

— Та скільки ж можна панькатися з ним, Федоре Пилиповичу?! Якщо так, давайте не братимемо його ні зараз, на шлюпку, ні в похід. І взагалі, якщо у Флотилії йому нецікаво, нехай іде звідси... ловити своїх метеликів, цен-намі, дванадцять балів!

І я був цілком згодний із ним. Цьому Сосновському пропонують вийти на шлюпці в море, а він ще й морочить голову! Ото вже справді: "цун-намі, дванадцять балів!" Кого тільки зараховують до Флотилії? Ну а про метеликів... Невже цей хлопчисько й справді захоплюється якимись-там метеликами? Це вже ганьба!

Після такого "виступу" Ромки, звичайно, кожен мав що сказати Вікторові, але викладач негайно заспокоїв усіх: "Потім, потім поговоримо, хлопці, потім. А поки що — зайняти місця в шлюпках згідно з аварійним розкладом!"

У шлюпці було аж шестеро весел, але й хлопців теж було шестеро, і мені, звичайно ж, не вистачало. Проте я не розгубився, сів поруч Ромки, і ми вирішили, що веслуватимемо вдвох.

— Ей, юнго, а ти справді вмієш плавати?— несподівано засумнівався викладач.

— Звичайно ж, уміє! — в один голос відповіли всі хлопці, що були в човні. Хоча, звідки їм, окрім Ромки, було знати: вмію я хоча б триматись на воді чи ні?

— Ще й як плаває, — поважно уточнив Ромко, підморгнувши мені. — Тренер з плавання другий рік умовляє його записатися в секцію.

— Тоді порядок, — кивнув виклада