Візьми мене з собою, Магеллане! - Сторінка 7

ю мудрість. Так казав твій дід. І я те ж саме кажу.

"Кожна професія має свою красу і свою мудрість",— подумки повторив я, коли батько пішов до кімнати.— Красу і мудрість... Але ж це ще треба зуміти побачити цю їхню "красу і мудрість"!

11

Я востаннє поглянув на море і теж хотів повертатися до кімнати, аж раптом помітив на доріжці, що веде до сусіднього будинку, Клима Васильовича. Я впізнав його по морському кашкету, та ще по повільній, перевальцем, ході.

— Климе Васильовичу!— гукнув я. А коли він зупинив ся і глянув на наш балкон на четвертому поверсі, нагадав: — Це я, Радик! Ви йдете на "Оріон"?!

Він щось відповів, але я не розчув, що саме. Зате остаточно переконався, що це справді він, Старий Штурман.

— Почекайте, я зараз!

— Що сталося, Радику?— пробувала зупинити мене мама, але я пояснив, що мені ніколи, і так, у трусах, вискочив з квартири і понісся сходами вниз.

— То це ти, капітане?— радісно зустрів мене старий. Сьогодні він був у новенькому морському кітелі, і на грудях у нього жовтавів значок, який носять всі ветерани війни. І кашкет теж був новий.— Тобі не холодно?

— Чого б це мені повинно бути холодно? Я ж загартовуюся. Можна піти разом із вами?

— У такому одязі?— розсміявся він, скуйовджуючи моє волосся. За кілька днів ми вже так здружилися, наче були однолітками.

— Ви ж почекаєте мене хвилин п'ять. А я тим часом одягнусь і поїм. Швидко, по-морському.

— Хіба що по-морському,— розвів руками Старий Штурман.— Але, розумієш, я оце зараз не до яхт-клубу йду.

— А куди ж?— здивовано роззираюся я. Ніби яхт-клуб був єдиним місцем, куди він міг ходити.

— Та, бачиш, тут ціла історія,— зітхнув він.— Пам'ятаєш, розповідав тобі, що під час війни я, та ще десять моряків, висаджувалися вночі за Буджацьким лиманом? Невеличкий такий десант у тил ворога, про який в історії оборони Одеси й не згадується. Але він був, і я — єдиний, хто лишився живим із тієї десантної групи.

— Так,— кажу я.— Звичайно, пам'ятаю. Вас висадили з катера. А потім той катер теж загинув, його потопили ворожі літаки.

— Усе вірно,— кивнув штурман.— Так от, висадилися ми саме в цей день, двадцятого серпня. Тільки було це рівно сорок років тому. І щороку, в цей день, я навідуюся до долини за цим лиманом, з якої ми почали свій рейд, і до села, в якому знищили штаб ворожого полку та закидали гранатами батарею, і на околиці якого давали фашистам останній бій. Там, за селом, всі вони, товариші мої, і поховані. Весь наш десант.

Мені аж дух перехопило від цієї розповіді.

— І зараз ви поїдете туди?

— Оце виведу з гаража машину — і в дорогу. Хтозна, може, востаннє.

— Як це: востаннє?!— обурено вигукнув я.— Та наступного року можемо податися туди з усім нашим класом. І ви нам усе покажете і розповісте. І потім навідуватимемося туди ще багато років.

— Правда?—стримано всміхнувся старий.— Треба було б. От тільки стомився я, дуже стомився...

По тому, з яким сумом він мовив ці слова, я зрозумів, що тут ідеться про щось страшніше, ніж про звичайну втому, яка зникає після нічного відпочинку. А збагнувши, що він має на увазі, розгубився. Як слід поводитися в таких ситуаціях, я ще не знав.

— Але все ж таки ми поїдемо туди зараз?— обережно запитав я, побоюючись, що Старий Штурман від— мовиться від свого рішення.

— Звичайно ж, могли б поїхати, але не знаю, як бути з тобою. А раптом батьки твої не дозволять?

— Дозволять. Давайте зайдемо до нас. Ви поговорите з ними, а я тим часом одягнуся і поснідаю. Ходімо, у нас там ліфт.

— А зручно?—завагався Старий Штурман.— Може, спочатку ти сам?..

— Звичайно, зручно. І взагалі, вони вже давно знають про вас. Я їм усе розповів.

Старий Штурман ще якусь мить повагався і, розгублено всміхнувшись, пішов зі мною.

Умиваючись, я чув, як він говорив з батьками у вітальні. І чув, що мати сказала: "Ой, та це ж так далеко! А він же ще маленький". Вона чомусь досі вважає мене маленьким, хоча зростом я вже наздоганяю Ромку. А батько, який, навпаки, давно вважає мене дорослим, зауважив: "Але ж у них чоловіча дружба? З цим теж слід рахуватись. Якщо вже вони домовилися — нехай поїде". І штурман погодився з ним: "Так, хлопчина образиться. Я й сам не наважився відмовити йому. Він у вас самостійний. І дороги — на якихось тридцять хвилин по шосе".

Поки вони вирішували таким чином мою долю, я встиг помитися, тихенько вийти у передпокій і зателефонувати Ромкові.

— Через десять хвилин чекай внизу, — сказав йому, — Ми зі штурманом візьмемо тебе з собою.

— Куди це?— здивувався Рома.

— Тридцять хвилин по шосе,— по-змовницьки відповів я, неначе називав пароль.

— Що-що? По якому шосе? Ти можеш пояснити по-людськи?!

Але я вважав, що він ще занадто сонний, щоб вислуховувати пояснення, і поклав трубку. Все одно я знав, що не через десять, а вже через п'ять хвилин Ромка чекатиме на нас у дворі. Єдине, чим його можна пройняти — це загадковістю.

12

Ми проїхали ріденький молодий лісок, і перед нами несподівано відкрилися пустельний берег моря і розлога долина, посеред якої ледь-ледь жебоніла вузесенька річечка.

Кілька хвилин Клим Васильович, Рома і я зачудовано дивилися на річечку, на зеленаво-жовті, освітлені вранішнім сонцем килимки трави на тому боці, на кам'яні брили, що випиналися з її схилу, й увесь час мене не полишало відчуття, що цей краєвид я вже бачив на картині якогось художника.

Неподалік того місця, де річечка впадає в море, стояла на узвишші невеличка кам'яна хатина, біля якої лежало кілька човнів та були розвішані рибальські сіті. Але й там не видно нікого. Тиха долина, в якій можна почуватися, наче на далекому безлюдному острові, якщо, звичайно, вважати цю хатину останнім пристановищем піратів. І лише по той бік, далеко в полі, виднілися велика кошара, отара овець і вершник-чабан.

— Ось там ми й висаджувалися,— пояснив Старий Штурман, показуючи на піщану косу.— Сторожовий катер залишився далеко в морі, а ми підійшли на двох невеличких човнах, затопили їх, а самі прокралися цією долиною аж до села. І кулеметники, що сиділи у дзотах на обох схилах, проґавили нас. Та й не дивно. Ніч була темнющою, ішов дощ, з моря віяло крижаним холодом. Фашисти були впевнені, що в таку негоду жоден корабель не наважиться не те що підійти сюди, а навіть вийти з порту. А вже про десантування не могло бути й мови. Проте ми, як бачиш, наважилися.

— А якби у дзотах помітили вас? Ви знову повернулися б на катер?

— Ні, капітане,— він уперто називав мене "капітаном", і я вже звик до цього.— Катер мав прийти за нами наступної ночі. Отож, відступати нам було нікуди — проривалися б з боєм. Та й завдання на війні треба виконувати, навіть якщо доводиться платити за це життям. Але тієї ночі нам пощастило пройти без жодного пострілу.

Я дивився на море, на схили долин і намагався уявити, як усе це відбувалося. Ось вони залишають човни на піщаній косі... Скрадаються берегом, щоб прошмигнути між двома дзотами... Підходять до села і без жодного пострілу знищують ворожий патруль...

Я так замріявся, так намагався уявити все це, що на якусь мить заплющив очі.

— Радику,— штовхає мене Ромко.— Не спи.

Розплющую очі і бачу просто перед собою зграю птахів. Недалеко від берега повільно пропливає невеличкий білий пароплав. По той бік долини басує відпущений на волю кінь пастуха. Він чимдуж мчить до долини, спускається до річечки і довго-довго п'є з неї.

Красивий вороний кінь. Як мені хочеться підійти до нього, підкрастися... І хоча б погладити. Або й спробувати покататися верхи. Адже я ще ніколи в житті не сидів на коні.

— Може, попросимо у пастуха, щоб дав покататись?— стиха проказує Ромко, підштовхуючи мене.

— Не дасть. Та й не для цього ми сюди приїхали.

— Не для цього,— сумирно погоджується курсант Флотилії.

Тим часом Старий Штурман стоїть за кілька кроків від нас, на пагорку, що зависає над крутим схилом долини, і мовчки вдивляється у морську далечінь. На щастя, він не чує нашої розмови. Та, мабуть, не почув би її, навіть якби ми перемовлялися голосно. Зараз він так замислився над чимось своїм, що, здається, не лише не помічає нас, а й узагалі забув про наше існування. А як цікаво було б дізнатися, про що він думає, що пригадує, що йому примарюється над цією долиною. Може, запитати? Але ж незручно.

Я мовчки підступаю до нього, проте запитувати не наважуюся. Ромко теж мовчить.

Кінь нарешті втамував спрагу і тепер поволі, неохоче піднімається схилом до великої кам'яної брили, біля якої на нього чекає господар. Напевне, коневі не хочеться знову відчувати на собі вершника і бігати за блудливими вівцями, одначе втекти від господаря він теж не може. Мабуть, це добре навчений кінь, який "розуміє", що він на роботі, і тому ніколи не підводить свого господаря.

Ми з Ромкою з цікавістю стежимо, як, ухопивши його за повіддя, чабан легко скаче в сідло і мчить степом до отари, яка вже подалася до прибережного урвища.

Я дивлюся на блакитно-сірий обшир моря, на яскраво-зелений схил долини, на вершника, — і мені не віриться, що колись тут воювали, падали пораненими, гинули.

— Невже усе це справді відбувалося тут? — стиха запитую Клима Васильовича.

— Звичайно, тут. Де ж іще? Я цю долину запам'ятав. І село, що он там, у сусідній долині. Там і могила, в якій лежать десять морських піхотинців. Майже вся наша десантна група. Але я тебе, хлопче, розумію. Іноді мені й самому не віриться, що таке могло відбуватися у цій красивій долині. І що он там, на тому пагорбочку, на березі моря, чатував на нас фашистський дзот. Тепер од нього, звичайно, й сліду ніякого не лишилося. А тоді... Так, що більше часу спливає відтоді, то менше віри навіть самому собі, власній пам'яті. Але ж могила...

— Як же ви протрималися тут, у степу, цілу добу?— знову запитав Ромко, що досі мовчки прислухався до нашої розмови.—Адже тут ні ліска нема, ні гір.

-У тих, хто висаджувався десантами десь на Поділлі чи в Білорусії, завжди був запасний варіант: у разі невдачі можна приєднатися до партизанів, або, в крайньому випадку, й самим утворити невеличкий партизанський загін. І вже згодом перейти через лінію фронту. На жаль, у нас такого варіанту не передбачалося. Нам треба було виконати завдання, знову пробитися до берега, до своїх затоплених біля коси човнів, і вийти в море, де нас мав п