Во дні они - Сторінка 4

Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маєтного, задоволеного життям "грішника".

— Чому не пішов? Та тому, що Мататія — багач! — відповів Рехум, навмисне підвищеним голосом. — Тому що, як говорить святий Раббі, тяжко покинути статки та достатки навіть і для Царства Божого.. навіть і задля науки Вчителя з Назарету, що розплющує очі сліпорожденним..

— "Ось тобі, думний Закхею, маєш!.. Ото не лізь до голоти та вуличного сміття!" — додав у думці Рехум і з облегченням голосно зідхнув.

Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на пожвавлений натовп. "Для тих, що бігають босоніж, чиста і ціла одіж — вже провина й образа", — подумав без роздратування, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. "Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж місті, говорили між собою тією ж самою мовою,в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними.. І вже вони — ворожі до нього. Йому ж — чужі, як.. самаряни чи філистимляни... Але — що йому, зрештою до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер, у повнім цвіті літ, може жити як хоче, у фізичній і духовній розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допустити до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли він ще не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ — життя!

Закхей був самітний, не шукав ні приятелів ні друзів. Не мав і дружини.. "Прив'язаність — корінь страждань ", — спокійно посміхаючись, відказував, коли дивувались його самітности..

Самота?!.. В ній — моя сила і моя радість. Я не маю потреби ні про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нікого не хочу мати на помешканні в своєму серці. І не потребуватиму! Я сам собі пан, й ніхто нікуди не може повести мене. Нікуди й ніколи.. Вільніше жити!..

Повільно йшов затіненою стороною вулиці до свого затишного дому, де звичаєм, перейнятим від переможців-римлян, назбирав багато різних гарних, надзвичайних речей, творів мистецтва, знання, науки. Ні, не люди, тільки ліпші їх твори та природа могли бавити його і заповняти шляхетними інтересами прогалини вільного часу. Тут був його власний "світ", для якого він був центром і сонцем.

Мріяв: ось зараз сяде в саду під розлогим фіґовником, тим, що віти його перевісились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеєвому басейні. Освіжить текучою водою зарошені ноги і під муркотіння водограю читатиме свою улюблену "Книгу мудрости Соломонової". Вона бо одна вміє правдиво показати марність речей життя цього, несталість та кволість поваги людської а особливо — жіночої.

Цілком заспокоєний після неприємного, надто близького дотику до юрби, він аж додав трохи кроку. Та зненацька табун дітвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп'ята летіли вздовж вулиці. Більші ламали, де можна, зелені галузки, і вимахуючи ними, гукали щосили:

— Осанна!.. Оса-анна Сину Давидовому!..

За дітьми прорвавши загату буденних обов'язків лився нестримний людський потік. Нові струмочки долучались до нього з базарів, майданів, бічних провулків і домів.

Цей новий, несподіваний акорд піднесення й неспокою відбився дисонансом в душі Закхея. Ще дужче схотілось посмакувати радости свого відокремлення від чужої йому юрби, почути свою вищість у свідомості, що він "не такий" і "не з тих". Але що крики натовпу зірвались знову як ураган, Закхей оглянувся:

"Надхнення натовпу перед "його Пророком" мусить виливатися в шалених і неестетичних формах, — усміхнувся поблажливо й півпогірдливо. — А все-таки цікаво: що може відчути при тих несамовитих вигуках сам Пророк?"

Цікаво.. Дійсно, — та зацікавленість витяглась, як кіт на сонці, але зникла, як хмарка в блакиті.

Ось, нарешті брама Закхеєвого дому. Тут, під садом має пройти натовп з Пророком. Тут бо, на громадськім майдані, криниця з найліпшою в Єрихоні водою. А чого ж більш потребує подорожній, як кришталевої води, що освіжує спалені уста та припорошену спекою й утомою думку?!.. Ось уже Закхеєва рука на улюбленій книзі. Немов навмисне, чіпляються його думки глибокі цитати про приятелів та любов. Але ж і вигуки та гамір з вулиці настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.

Поклав сувій на широкі поручні мармурової лави, підвівся й підійшов до стіни, де фіґовник підпер її своїм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево і задивився вздовж вулиці. Було видно далеко, майже до міської брами, бо ця частина саду, на ассирійський взірець, була на штучно насипаному горбкові.

Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам'яної брами. Ось з-під неї виткнулося двоє сивобородих. Вони спиняли дітей, щось їм говорили, вказували набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий білий рукав крилом майнув в повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать випливла з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.

Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитих десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні громадяни міста, а вони — ці галасливі діти — вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.

І раптом Закхей відчув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:

— Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він покликав?!

Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, хто робить чуда єдиним словом. Єдиним словом зміняє відвічну природу...

Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Саме за рогом зникла група дітей, а потім — і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось, у затінку пальм, вся блакитна, Вона майнула знову...

Перші хвилі людського потоку влилися на майдан.

— Осанна! Осанна! — як дим кадил здіймалося до сонця, танучи в блакиті.

Закхей вхопився за галузь фіґовника й, не думаючи над тим, що робить, підніс на руках своє важке тіло і втягся в рясну корону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.

— Добра це була думка, — одягти сьогодні брунатну, як стовбур дерева, одежу! — по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:

— А отже, й побачу Його, близько-близько!

Думав і розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.

— А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-Хі!

Дрібним, радісним сміхом, як у далеком дитинстві затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.

Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе "центром і сонцем свого світу", а тепер почував себе, як маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!..

І раптом вчув голос, від якого забриніла ніколи досі не знаним щастям вся його істота. "Впізнав" цей солодкий голос, ніколи раніш не чувши. І, хоч не розібрав слів, відчув непереможний Його поклик, і зрозумів: від цієї хвилі починається для нього — митника Закхея — нове життя. М'яке сяйво, що не осліплює очей, послалось перед ним безкраїм шляхом у вічність, де мерехкотить Велика Мета. В той єдиний зламок секунди, що Вчителів погляд спинився на ньому і мов теплими руками взяв його серце, пролетіла Закхеєвою уявою "мудрість віку цього", й здалось йому, що він пережив цілі століття...

Не зліз, як годилося поважному мужеві, а каменем упав з фіґовника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, хто захотів в них увійти.

************************************************************************************************************************************************

ДРАХМА

— Так, друже мій! Як помолишся в цьому храмі Соломоновім, то душа наповниться світлом небесним, а милосердя херувимськими крилами підносить серце понад землею. — Фарисей Йора рухом руки попрощався з приятелем своїм Йосією і почав роздавати милостиню жебракам і калікам, що довгим шиком стояли під храмовою стіною. Не поспішаючи, набирав він у жменю з гаманця дрібні монетки, а, роздавши витягнені, щоразу трусив капшуком, щоб пересвідчитися, що він ще не порожній.

При кожному такому дзеленчанні прохожі оглядались на фарисея, жебраки ж виспівували йому хвалу й випрошували благословіння. А він ішов помалу, не підносячи очей, з лагідним виразом обличчя, маючи в душі, здавалося, тільки саму хвалу Божу, а перед очима та в серці — саме тільки милосердя. Грішного світу з нього гамором та рухом він не помічав, не чув, не бачив. А тому й, не затримуючись, пройшов повз чималого гурту людей, не звертаючи на нього уваги. А в тому людському гурті, в осередку, коло спокійного ослика стояв вщерть зденервований осляр і вигукував на повну пащеку:

— Що я знаю? Я щось знаю? І навіщо мені знати?.. Я тільки хочу, щоб мені заплатили за мою чесну працю. А хто тепер мені заплатить? Хто?

І, жестикулюючи, як мавпа перед самим обличчям купця, що перед святинею продавав офірні голуби для багатших та зголоднілі горобці для вбогих, не знати, в який раз повторював своє розпучливе запитання.

Дві жінки заможнього вигляду підійшли до гуртка і осляр відразу перевів на них свою увагу:

— Може, ці достойні пані її бачили? Оту чужу жінку, що він її сюди привіз? Вона ж таки пішла просто-простісінько до храму. Пішла по цих сходах! Ці пані могли її бачили в жіночому переділі!.. Це ж вона була та, що попрохала його, Ішохаю, сина Шимрії, осляра з-під вежі Антонія, щоб він доглянув дитини. Дитина є! Ось вона, ось!..

— Дитина є! — все гукав Ішохая. — А чужої жінки немає! Немає також і платні, яку Ішохая чесно заробив!

Чоловіки розпитувались подробиць, жіноцтво розглядало дівчинку, намагаючись довідатись її наймення.

— Ну, то най ця дитина сама шукає свою матір! — прийшов до остаточного висновку осляр, не знайшовши охочого платити за невідому жінку.