Вогник далеко в степу - Сторінка 2

Тому решта дев'ять груп, які з майстрами, — і "механіки", і "столяри", — вже були на практиці в емтеесі в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок — учбовий корпус — на "теорію". Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються "аудиторіями". Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови.

Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі. Майже вся наша група— дитбудинківці. їх двадцять три — і всі один за одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюків або "кугутами", або "макухою", але не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик на гімнастерці, крутить і дивиться у вічі:

"Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?" Мене не займають. Один почав був щось про "жратуху", щоб я приніс чогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: "Ша, він наш". Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п'ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на деревах навколо плацу — як попелу: цвірінчать, гріються на теплі. Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" та поза спинами, поза спинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд — і додому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полі гуде, од паровика дим стелиться і пахне теплим, ворони по стерні походжають, Хетезе коло лісу просянище оре... Зайшов би в ліс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикидані. Накриєш листок долонею — щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова... Ні, ти ба! Сам он як просився, у директора був... Павлентій! А тепер назад рачки... Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі — "механіки ceгe машин". Не видно Василів. Однакові пілотки, однакові стрижеці потилиці.

Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рущили з плацу до їдальні. Попереду — майстри, збоку, прикомандуючи: "Раз! Два!.. Лівой!" — крокували старости. Ішли напружено, як дерев'яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвами такти під оті "рраз-два!". Директор, викладачі, замполіт віддавали кожній групі честь і ледь посміхалися при цьому.

А наша п'ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строем, а як попало.

— Альо! Чого стоїмо? — загули дитбудинківці.

— Гришухо! Веди на рубон !

Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільно просвистів з-під тонкої губи в рудому пушку:

—Тссіхо!

Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.

I раптом хтось вигукнув:

— Бра'! Майстра ведуть!

Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованим ціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою "РУ", була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одноі халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.

Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті. А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:

— У дві шеренги — становись!"

Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор і майстер підійшли. I не встигли ми ще вирівнятися, ні зробити "рівняння на середину" під команду Гришухи, як майстер уперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди наскільки те дозволяв "баян" на його спині, і бадьорим тоненьким голоском крикнув:

— Здрастуйте, товариші— ремісники п'ятої групи! — і усміхнувся зовсім беззубим ротом.

Якби він хоч ногами, перед тим, як узятися під козирок, нічого не робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований так хвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.

— Здрав'я желаем, товарищ майстер! — урозлад, весело крикнули ми.

Майстер прибрав руку від вуха і, сміючись старечим сміхом, хрипкенько, сказав:

— Ну, от ми й зустрілися! — Він нахилився, наставив на нас свій "баян" і почав зашнуровувати черевик.

Директор теж усміхався. Потім посуровішав і подав команду "вільно".

— Товариші ремісники, — сказав він, підождавши, поки дідусик упорався з черевиком, і випростався. — Нарешті ми знайшли для вашої групи майстра. Федір Демидович Сніп — слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка до найдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронту кулемети. Зараз Федір Двмвдрвич пенсіонep. Але, зваживши на наше велике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, — директор виразно підняв палець, — наказую шанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просять переводу в механіки. Ця група вже вибрана, товариші, з тих, хто мав вищу, иіж у вас шести— і семикласну освіту. До того ж скажу вам по секрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать, два трактори — ХТЗ і "Універсал" та два комбайни — "Сталінець" і "Комунар", от і все. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. A ви… У вас буде освіта і спеціальність заводських інтелігентів-інструментальників! Вас ми направимо у міста, на великі заводи. Ваше майбутнє — завтрашній день робітничого класу, завидне майбутнє, хлопці! І ще одне: майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас, — директор опустив очі і притишив голос, — можливо, й не пам'ятає своїх батьків...

Він глянув на майстра — той кивав головою і швидким чіпким поглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навіть дитбудинківці не витримували його погляду: скільки було в майстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.

До їдальні ми йшли, чітко вибиваючи крок і з гордо піднятими головами: тепер і в нас є майстер! І будемо ми не якимись там сеге механіками, а заводськими інтелігентами у великих містах!

Снідала вся трупа за трьома столами, по десятеро за одним. Перед кожним уже лежала пайка хліба по двісті грамів і стояла залізна тарілка вівсяного супу — ми звали його "суп і-го-го".

Майстер теж сидів з нами, за першим столом, причепившись на краєчок довгого ослона, хоч для майстрів був окремий стіл у кутку тісної, як і учбовий корпус, їдальні. Він їв, поклавши пілотку, як і всі ми, собі нa коліна; їв по-старечому — швидко кутуляв трохи виставленими вперед зубами і підборіддям.

Потім подали друге — чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів на алюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючи рудуватий окріп — хто мішав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і — пілотками. Чай був дужче несолодкий, ніж солодкий: пийнеш раз — наче з цукром, пийнеш удруге — наче ні. І в цій чайовій тиші — тільки губи дмуть у кухлі — майстер раптом голосно сказав, піднявши кухоль високо над столом і теж обгорнутий пілоткою.

— Чай, дітки, треба мішати в обидва боки: спершу наліво, потім направо — тоді він буде солодший.

Наша і ще дві групи, що сиділи за іншими столами, засміялися. Майстри — теж. А кухарі за "амбразурою" мовчали.

Ми дивилися на інші столи переможно: ось який у нас майстер, дарма що маленький і старенький

Сніданок ми ніколи не їли з хлїбом. Що б там не подавали, суп чи кашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунати команда "встати!", ми пускали по руках солянку з сірою крупною сіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потім удавлював дрібки великим пальцем у м'якушку і ховав хліб до кишені. Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні в сніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку.

Дорогу від училища до МТС, де наші майстерні, ми проходили з піснями, — аптеку, заготзерно, сушарку, базар — все з піснями. Далі було пустирище, за ним — МТС. Тут ми вже йшли мовчки і не в ногу.

Вирушаємо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри — на два кроки попереду кожної групи, старости — збоку.

— Заспівуй! — лунають команди.

І починається.... якесь місиво з пісень, вихор якийсь, бо в кожної групи — своя пісня. У першої — "Смуглянка", у другої — "Ох, да вспомним, братцы, вы кубанцы", у третьої — "В степи под Херсоном", у четвертої — "Скакав козак через долину", у нас — "Дальневосточная"... Решта п'ять груп лишилися на "теорію", у них теж є свої пісні.

І от щоранку, від восьмої до дев'ятої години, коли групи йдуть на практику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбами і снарядами, гуде піснями. Назустріч нам, бруківкою, теж строєм, ідуть на свою практику — у кравецькі майстерні — дівчата з сорокового училища, "сороконіжки", — ті, що зосталися під війну сиротами, їх назбирали з багатьох районів. Зодягнені вони в чорні або сині плаття до поясочків з блискучими вузькими бляшками "РУ-40" і в чорні берети з білими молоточками, як і в нас на пілотках. Чорняві, біляві, бліденькі, тонкі... У них теж є "шкентелі", там тупцяють дрібні, як оце я. Вони теж ідуть з піснями — ми кажемо: "пищать", і, порівнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянку до охрипу:

Сто-им на стра-же, всегда-всегда!

А если ска-жет страна труда:

Прицелом точным — врага в упор!

Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,

Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!

Смелее в бой!

Коли ми отак "грякаємо" пісню, "сороконіжки", із середини строю й ті, що на "шкентелі", затуляють вушка долонями і всім виглядом своїм, усмішечками виказують любеньку згоду, що ми, мужчини, таки сильніші за них А дівчата правофлангові, вищі, сягнисті, вже схожі чимось на жінок, підморгують нашим правофланговим — це де бідовіші, а сором'язливі — ті опускають очі й на щоках у них займаються рум'янці.