Володимир - Сторінка 12

Але він забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кіньми затоптала в сутичці князя Олега.

Невдовзі туди прибув Ярополк. Він схиляє коліна перед тілом брата, гірко плаче й бідкається, — за що його вбили.

Що сльози?! Хто їм повірить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.

Ранньої весни, тільки затужавів Соляний шлях* (*Соляний шлях — давній шлях з Києва до Криму), у полі за Дніпром з'явився невеликий загін печенігів: деякі — на конях, частина — в кибитках.

Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по їхньому сліду, наздогнала, готувалась прийняти бій.

Печеніги зовсім не збирались битись. Вони зупинили кибитки й коні, ждали на високій могилі, коли наблизиться сторожа, а тоді послали наперед своїх кликунів, які й сказали, що це їде в Київ на поклін до князя Ярополка каган орди Ілдея.

На поклін до князя Ярополка? Руські люди досі не чули, щоб кагани їздили на поклін до їхніх князів, старі, бувалі вої говорили: "Стережись хозарина на Ітилі-ріці, ромея — над морем Руським, а печеніга — скрізь у Дикому полі"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенігами, через що веліли загону стати на місці й ждати, самі ж оточили його, а до Києва послали гінців, які б дізнались, що і як їм робити.

Меч і щит князя Святослава! Ярополк почув про печенізького кагана Ілдею, стоячи в Золотій палаті під зброєю свого батька, і здавалося, ці мертві, холодні речі говорили, кричали, веліли, аби він не говорив з ворогами, які пролили кров його батька.

Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеєю, він прийняв його в Золотій палаті, де висіли батьківський меч і щит.

У високих, шитих із цапиної шкіри чоботях-вивертнях, у короткому каптані, підперезаний поясом із золотим набором і кривою шаблею біля пояса, чорний від степових вітрів, з кружальцем чорного волосся на поголеній голові, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Ілдея стояв перед князем Ярополком і через толковина говорив:

— Ми приїхали, щоб дізнатись про здоров'я великого князя, усіх воєвод і бояр руських...

— Дякуємо, кагане! А як тобі їхалось у полі і як здоров'я твоє й інших каганів?

— Спасибі, княже! І я, і всі інші кагани почувають себе добре, посилають тобі дари.

Кілька здоровенних печенігів, що прийшли разом з Ілдеєю, розвернули міхи й поклали перед князем дари — сувої фофудії* (*Фофудія — східна тканина.) з срібними узорами, клепану з січених кілець байдану* (*Байдана — кольчуга.), криву шаблю в золотому окладі.

— За дари дякуємо й даємо свої. Гридні принесли й подали кагану зроблені роднянськими майстрами позолочені меч, щит і кольчугу.

— Твої дари дуже щедрі, — говорив каган, і обличчя його аж сяяло від задоволення. — Краще срібло, ніж мідь, краще золото, ніж срібло, краще мир і любов, аніж війна. З тим мене й прислали кагани, веліли сказати: наші печенізькі орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кровь. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир і любов з Києвом. Хочемо вірно тобі служити.

Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половці, кимаки, огузи — орди, що вийшли в кінці Х ст з глибин Азії.), о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ілдеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.

Не знав, звичайно, князь Ярополк і того, що каган Ілдея зовсім недавно зустрівся в порогах з василіками імператорів Василя й Костянтина, які далі йому золото, аби він уклав мир з Ярополком і щоб орди його йшли на захід до Дністра, щоб там, коли буде надоба, з'єднатись з легіонами ромеїв і бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, він чув підлесливі слова Ілдеї:

— Весь світ славить тебе, княже Ярополче, печенізькі кагани пропонують тобі мир і любов, вони не будуть більше заважати руським купцям у полі, підуть до Дністра, хочуть сісти на землі.

І князь Ярополк відповідав:

— Я беру мир і любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волості над Дністром, де живуть тиверці й уличі.

Так князь Ярополк заради слави своєї уклав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву байдану й отруєну шаблю віддавав ворогам-печенігам землі тиверців і уличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм.

Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенігами: ще каган Ілдея не покинув Києва, як серед білого дня на сонце наповзла тінь, землю оповила темрява, зірвалися вихори й загримів грім, заревла худоба й закричали звірі в лісі.

Але князь Ярополк не зважив на це, він святкував перемогу в Києві, каган Ілдея мчав з своєю дружиною в Дикому полі, до Києва ж їхали ще страшніші й підступніші вороги.

3

Коли на Дніпрі одшуміли каламутні весняні води і над голубим плесом окреслились темні, порізані жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручі, коли в безмежних лугах зацвіло множество пахучих квітів, саме тоді, у маї-розмаї, від пониззя припливло і стало на Почайні чимало грецьких хеландій — справжніх чудес з дивовижними різьбленими носами, обрізаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.

На хеландіях приїхали, як і завжди, купці з Константинополя на чолі з Феодором, разом з ними прибули й сли імператорів ромеїв Василя й Костянтина, що хотіли говорити з київським князем.

О, коли б то були живі княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини — льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з'явились у Києві.

Сли імператорів — славетний полководець патрикій Роман, безбородий, один із папіїв Великого палацу Лев, єпископ з Сопуні Никодим та купець Феодор, — тільки їх завели до Золотої палати, почали:

— Божою милостю, від василевсів Римської імперії Василя і Костянтина ми, василіки, б'ємо тобі чолом, княже Ярополче, і просимо дари прийняти.

Після цих слів василіки вдарили чолом князеві Ярополку, вклонились воєводам і боярам, що збились у Золотій палаті, а слуги їх піднесли ближче дари імператорів.

Це були справді достойні дари: слуги клали на килими перед князем червоні, ткані золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит — оксамит.), сувої найтоншого венеційського алтабасу* (*Алтабас — атлас.), бархати з Флоренції, половинчаті й гострокутні бурмицькі перли, червоні, як кров, вініси* (*Вініси — гранати.), жовті яхонти, голубі, як небо, бірюзи, всіляке узороччя* (*Узороччя — прикраси.).

— За дари дякуємо, — відповів князь Ярополк, — а імператорам ромеїв зичимо здоров'я, довгих літ життя, щастя.

А потім василіки почали розмову — тонку й хитру, але для князя Ярополка вигідну.

— Імператори ромеїв стверджують мир і любов між Візантією і Руссю, уставлену імператорами нашими Львом і Александром, Романом, Костянтином і Стефаном, а потім Костянтином порфірородним і Іоанном Цимісхієм.

Ми — руські люди, — відповів на це Ярополк, — та кожде блюдемо і будемо блюсти ряд, який уклали з імператорами ромеїв князі наші, — вічна їм пам'ять, — Ігор, Ольга і отец мій — великий князь київський Святослав.

— Імператори ромеїв не тільки бережуть мир і любов з Руссю, — продовжили василіки, — а бажають їх зміцнити помножити.

У Золотій палаті почувся шепіт воєвод і бояр, — вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир і любов з Руссю імператори: он на стіні палати висять посічені шаблями ромеїв доспіхи князя Ігоря, щит і меч князя Святослава, скільки крові пролито на січах з ромеями, скільки кісток тліє в пісках над Руським морем, над Дунаєм, у Болгарії! О руські люди, рідна земле, чи чуєте ви нині ромеїв?!

Князь Ярополк дивився на багаті дари, що лежали перед ним, гордо сидів на столі отця свого, це з ним говорять василіки імператорів...

І утверждається, множиться мир з Візантією — купцям грецьким дозволяється торгувати не тільки в Києві, а в усіх городах Русі, київський князь дасть імператорам воєнну поміч, аще виникне в цьому потреба...

Князь Ярополк у цьому місці зупиняє василіків, що старанно записують ряд* (*Ряд — умова, договір.) на харатіях.

— А коли буде надоба, — каже він, — імператори ромеїв мусять допомогти й Києву, дати воїв з хеландіями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь — запалювальна рідина.).

Василіки оторопіли: Візантія не раз уже укладала ряд з Руссю, це імператори жадали, аби Русь збройне допомагала Візантії, київські князі ж ніколи не просили ще допомоги в ромеїв.

Проте василіки посміхаються й записують до харатії те що просить князь Ярополк.

А далі говорить василік єпископ Никодим, він просить князя Ярополка ствердити християнську єпархію на Русі встановлену ще патріархом Фотієм.

Ярополк вагається — християнин, оточений боярами, воєводами, купцями, більшість яких також, ще з часів Ольги, — християни, він радо ствердив би встановлену Фотієм Київську єпархію.

Та він знає, що патріарх Фотій діяв самочинно, не питаючи згоди київських князів, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались і кляли Візантію.

Ярополк знає й те, що Гора молиться Христу, всі ж землі Русі, людіє її моляться богам старим, дерев'яним і не приймуть християнства.

— Я не знаю про єпархію Фотія, — хитро каже Ярополк, але одразу ж додає, що на Русі є чимало християн і що він сам християнин, тому дозволяє грецьким священикам поширювати свою віру над Дніпром, — а це вже зрада Русі, князь Ярополк ламає слово батька, відкриває двері до Русі найлютішому ворогові.

Так говорить князь Ярополк з василіками ромеїв у Золотій палаті, після чого запрошує їх на обід у стравницю.

І саме тоді василіки сказали князю Ярополку, що імператори ромеїв бажали б закріпити мир і дружбу з київським князем його шлюбом з жоною царської крові, що царівна ця нині гостює в Херсонесі і скоро може бути в Києві.

Князь Ярополк, сп'янілий від медів, на одну якусь хвилинку замислюється, згадує розповіді старих людей про те, що княгиня Ольга їздила до Константинополя сватати його батькові візантійську царівну і мала через це велику образу.