Волинь - Сторінка 104

— То, — якось дивно завагався Матвій. — Знаєте, батюшко… У мене цей рік така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б… Але…

— Не те, — байдуже каже отець. — Спритний з нього хлопчак. Галову має. Раджу вам віддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього тіснувато.

Матвій зовсім зніяковів:

— То знаєте, батюшко, кебто Бог якось поміг дещо з тій нужди вибитись. Хто своїй дитині ворог… То звісно…

Володько, на жаль, більше не знає, що там казали, бо як тільки почув, що то за нього йде мова, одразу відстав і не знав, чи лишатися, чи тікати. Навколо стільки людей, і багато з них напевно щось чули. Земля під ним хитається, такий сором великий.

А тут ще батько гукає:

— А ходи-но ти! Поцілуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псікуси строїш, а я кажу, щоб більше ставили тебе на коліна.

Володько зняв шапку, поцілував батюшку в руку і стоїть так без шапки. А батюшка каже поважно:

— Но, но! Він у нас молодець. Це каже і учитель і учителька. Тільки худенький. Більше їсти треба! — і погладив хлопця по голові. На прощання ще раз поцілували обидва батюшку в руку і розійшлися.

Матвій мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони обидва вдоволені.

Через кілька днів Матвій поїхав до Крем’янця. Вернувшись увечері, викладає пакунки. Вузлик солі, кусень мила, пачка сірників, ремінь на підмети. А найбільший, у товстому, глиняної барви, папері пакунок, подає несподівано Володькові.

— На. Це тобі.

— А що то є? — питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко біжить до хати, щоб розглянути при світлі. Швидко розгортає.

— О, тату! — тільки й міг проговорити. — Пальто!

І яке гарне! Тепле! На ваті! Підшивка яка! Ах, Боже! Володькові просто не віриться, невже він має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Ціла родина оточила Володька, всі подивляють «пальтішко», як його одразу назвали, Володько чується найщасливішою людиною в світі. Яка втіха, яка надзвичайна радість!

— Чорне? А цікаво, яким покажеться при денному світлі? А підшивка! Мамо, гляньте! Думаю, що то найліпша фланеля.

— Добра, добра, — стверджує мати і обмацує підшивку.

— І гудзики добрі, дивіться… От тільки б попришивати міцніше.

— То я вже завтра зроблю, дитино.

Володько одягав пальто, оглядав з усіх боків, радісно зітхав, скидав, обережно вішав на ключці, щоб за хвилю знов здійняти, знов одягати, знов оглядати.

— Чи часом не задовге? Ні. Акурат. Нижче колін. Може, дещо довгі рукави? О, ні, то так тільки здається, якраз, щоб руки не мерзли. — Обчищав ще раз пальто щіткою і знов вішав на кілку. О, як добре жити на світі! Тепер йому не треба натягати отого латаного матірнього жакета з тими довгими рукавами. Бо хіба ж, дійсно, личить хлопцеві ходити в такому одязі? І дивно, як він того до цього часу не помічав. От, коли б ще чоботи кращі…

Остання думка якось вирвалась уголос. Батько відповів:

— Учися тільки. Колись і чоботи дістанеш. Не хватило грошей. Пшениця ніяк не дорожчає.

— Думаєте — мені так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки, а вони не читають. Вичитав у книжці і все знаю.

Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало і, поки той переговорив усі свої вечірні молитви, Володько швидко нагрів його на черені, а потім непомітно положив на місце. Батько уважно по-справжньому відхрещується.

— Ну, дяка Богу, ще один… Усе ближче до смерті… — розважає він, не докінчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає під полом роззувака…

— І де він у повітри!

І не встиг докінчити думки, як Володько шмигнув під припічок і:

— Ось він тут, тату! — і витягнув його з-під дров. Батько вложив чобота між роги роззувака. Володько і тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб батько не нагинався. Одного, після другого, після узяв обидва чоботи і поклав їх під комином, щоб сушилися.

— Щоб там часом не попеклися, — зауважує батько.

— О, ні, тату! Тут не так гаряче, — каже швидко син. Батько поволі кладеться, обгортає теплим ноги:

— Так його за той день людина навовтузиться… У хаті бодай… «Анголе Христов хранителю, мій святий покровителю», — проказує батько лежачи і ще раз хреститься.

Володькові дуже хотілося б ще щось батькові приємного зробити.

— Вам там, тату, від стіни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.

Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки, що пливуть у його голові.

— І навіщо його ото людина стільки мусить мучитись? — розважає він, натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горі лицем, дивиться в стелю. — Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш і все ніпочім. Кажеш, лантуха? Положи його собі під голову. Голова мусить, як полагається, щоб кров не била до мозку. Мені досить.

— І, здається, погода показує на завтра ліпше, — починає Володько, йому хотілося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповісти. Він тепер іноді щось розказує, але зараз батькові, здається, не до того.