Волинь - Сторінка 110

Бац! — чіткий камінчик вирвався з руки угорського лівшуна, описав у повітрі криву струну і чвякнув у землю. Володько відступив лиш два кроки і, піднявши, сховав його в кишеню.

— Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого кнура, — кричить Володько. Німий жбурнув і собі камінчика.

— Ти! Не кидай! — накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль камінців. Хай вони, мовляв, перші кидають.

Це було гаслом наступу угорщан. Кілька каменів сипнулося на дерманців, які не встигали їх піднімати. Кожний мусів берегти себе від каміння…

— Гурааа! — крикнули угорщани і всі сипнулися вперед. Дерманці почали відбій. Камінці сипляться градом. Німий озвірів і готовий з буком кинутися на напасників. Але в той мент кругла кам’яна галька бацнула його в суглоб правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камінчика і попав угорщука в ногу. Той присів одразу.

Та не встиг Володько повернутися на крик німого, як в очах його сипнулись іскри. Над самим своїм оком відчув го стрий дотик камінця. Хвильку нічого не бачить. А коли відкрив очі, угорщани були під самим носом.

Дерманці рухнули навтіки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Каміння сиплеться за втікачами. Володькові тече з чола піт і кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку від плям — мати не мусять знати. Нащо?

Аж на горі зупинилися. Угорщуки добігли до буди і там застрягли.

Володько нагнувся.

— Ах, Боже! — вигукнув Їлько. — Володьку! У тебе ціле чоло розколоте…

— Ааа! То нічого. Але я й йому різнув. Бачив, як бебецнув… Як сніп. При по воду!..

Ілько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, і по хвилині з неї задиміло.

— Володьку, Володьку! — кричить Хведько. — Твою буду запалили!..

Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальці сочилася кров і маленькими пружками стікала і капала.

— От, зволочі! — з притиском вирвалось з його уст. — Васииилюю! Василююю! — почав гукати.

Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить. Сонце смажило боки землі з найбільшою увагою. Навіть пільні коники цвіркуни і весь народ трав’яний середнього літа принишк.

А буда розпустила огненні крила і, здавалось, бажала під блакить за димом зверстися. Василя ніде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщуків, кричав.

— Чекай, чекай, сто болів тобі в ребра! — гукає Володько. — Ми ще вам покажемо!..

Але угорщуки виразно святкували свою перемогу і, налюбувавшись видовищем огню, дико, різко викрикнули мерзенну лайку і побігли…

Бігли стрімко, сильно, як могли, ніби за ними хто гнався. Німий послав їм навздогін своє: — Та-та-ауааа! — та кілька камінчиків.

Ілько приніс у шапці воду. Гнався, мов навіжений, бо вода утікала. Володько мив чоло і ціле обличчя, але бракнуло води і він недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Ілька в Мозолянку.

А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усіх. Підійшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Ні одної соломинки не лишилося.

У повітрі літали кусники ватри і чути запах згарених Володькових лахів, що були заховані в буді.

Разом з будою догоряв і день. Над лісом знялося сонце, б’є боєм промінняним на всі боки; тінь від дубів довшає, сягає спочатку паринини Кушки, далі розтяглася й до Матвісвоі. На угорських полях хтось виспівує протяжну, голосну пісню.

І коли сонце запало за ліс та увінчало його короною велетенської пожежі, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.

— А це ж хто такий дурний спалив буду? — здивувалась Катерина.

— Угорщуки. Напали на нас чорти і геть усе розбили, — каже Володько.

— А ви ж де були? Не могли їм накласти?

— Добре не могли. Їх десять, а нас три… Спробувала б ти їм насипати…

— А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобі мати… Каменюкою дістав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такі дурні хлопчиська.

— Ну, що ж… Війна…

— Війна, війна. Шмаркачі такі і вже війна. Аби вам нарізав у сіданку… Та якби нарізав, знав би один з другим, як воювати.

— Ет, що ти тут тямиш… А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а ми… Що ми? Маємо їх ласки просити, що?

Корови вели пов’язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба обережно. Дома «зводини». Зводили клуню, і Матвій кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевіз половину панської клуні, сам додав матеріалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тільки сам не потрапив звести. Кожна сила має свої межі.

На зводини зійшлося доста народу. Гармидер, жарти. По праці вечеря і чарка. У хаті місця мало, тому зробили столи з дощок у клуні. Клуня велетенська, не дильована, одні стовпи, платви, бальки та крокви. На крайній від сходу крокві тичку з великою китицею квітів прибили.

Обсіли навколо столу. Настя спідницю підтикала, рукави позакачувала і носить мису за мисою. Матвій ще не висох від поту, з прилиплою до спини сорочкою розливає горілку.