Волинь - Сторінка 118

Володько слухає такі оповідання з насолодою. Він уявляє собі бої, наступи «наших», мертвих, ранених…

— Ах, що того отією залізницею вчера повезли… Що його повезли. Тридцять еталонів ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалічать народу, — говорив якийсь місцевий дядько. — Що тобі день, що ніч, — продовжував він, — усе безупинно везуть: туди здорових, назад калік.

— То звєсно! Війна…

— Тилявка! Тилявка! Наступай! — чути викрик старости. Дядьки уривають гутірки і спішать до своїх возів.

— Андрущук Полікарп! Скорей! Мігом!..

Андрущук Полікарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за віжки, цвьогає батогом по конях і під’їжджає…

Руки його тремтять, сидить напружено. Коні його і не злі, і не добрі. Підходять військові, міряють зріст, дивляться на зуби, випробовують силу ніг.

— Нє гадітся! Паєзджай! Слєдующій!

«Слєдующій» Антощук Петро. Попередній тим часом дістає посвідку, що відбув мобілізацію з поміткою категорії його коней.

Матвій часто протискався наперед, щоб побачити, які коні приймають. Виявилось, що такі, як його, не підходять для війська. Поки що це перша мобілізація і вибирають самі найкращі.

— Довбєнко Матвей!…

— Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!

Треба спішити, бо ще дуже багато людей. Хто під’їжджає повільніше, того підгонить нагаєм козак. Володько сидить на возі за батьком.

Коні тільки поміряли. Не підходять. Малі. Далі не дивилися. Віз не годиться.

— Отвалівай!…

Дещо гірша доля спіткала Стратона. Його зупинили надовше. Міряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надія на те, що «шпак» не має ще досить літ. Але «старший «шпак» підійшов й повноті під міру.

— Годєн! Кавалерія! Отвалівай!

У Стратона затремтіли уста. Він нервово сіпнув за віжки, і навіть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого ніколи не робив. Не міг ніколи вдарити коня. Кінь мусів бути такий, що від одного — вйо! — йшов.

— Нє бось, атєц! Дєньгі достанеш… Другую лошадь куліш! — говорили йому старшини. Коли від’їхав набік, де зупинялися ті, у яких «записано», до Стратона підійшло багато людей, підійшов Матвій і, не витерпівши, обережно, щоб не підлізти якому сердитому козакові під ноги, підійшов Володько.

— А скільки дадуть? — питали Стратона.

Той часто, ніби соромлячись, кліпає очима й говорить:

— А хто його знає… Ось дали «бамажку»… Йди з нею тепер, домагайся… А, може, ще в шияку наженуть… Таке-то…

— Но, то вже ні. Рублів вісімдесят дадуть.

— А все-таки шкода.

— То тепер ще нічого. Ще вибирають… Тепер тільки первий сорт забирають… От що то далі буде…

— Добра не буде… Це знаємо…

Володько в той час уважно розглядає «принятого» Стратонового шпака. Гарний, статечний кінь… Рівний, як панна. Дивиться собі весело і байдуже, високо піднявши легку з нагостреними вухами голову.

Він зовсім, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старій батрацькій кухні. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволік їх.

А тепер ось тут… А завтра? Хто знає. Заберуть, відвезуть у гори Карпати, де «Солдатскіє кості под снігом лежать», як у пісні співають.

І дадуть того шпака якомусь воякові. Той осідлає його і поїде «в атаку». Це, мабуть, не проста річ… А коневі що? Байдуже…

— Гі-гі-гі! — довго і протяжно зненацька загиржав… Кілька разів поворушив гострими тонкими вухами. Ніздрі роздуваються також неспокійно…

«А, може, він також все розуміє»? — думає Володько. — «Може, він чує… Хто його розбере?!»

Додому верталися не всі разом, їхали, хто коли хотів. Коней і возів «приняли» мало. Матвій не втратив ще нічого.

III

Осінь проходить майже спокійно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пішов до Крем’янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на війну. «Псаломщик» також почав частенько їздити до Крем’янця і також в короткому часі почав відпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг.

Наука Володькові одна забава. Ходить уже з ним і Хведот, пішло двоє дівчат Тарасових — Устя і Мотря. Пішла Кузьмова Ганна, Іванів Хведір, Хомів Олексійчик… Ціла армія школярів з одних дерманців.

Володько «старий» школяр — другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупників. О, ні. У нього торбина набита книгами. Там «Закон Божий». Там читанка, рік II. Там «задачнік» з мудрими задачами на додавання, віднімання, множення і ділення. Там навіть «Граматіка рускаво язика» зі «склонєніями і спряженіями». А щоб більше було книжок, так Володько завсіди брав у книгозбірні якусь «інтересну» книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобі плювак. Сів, прочитав, і є…

Робили школярі війну. По виході зі школи ділилися на германців і «наших» — і давай. Поки ще був учитель, то за війну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хіба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.