Волинь - Сторінка 127

— Цісар Франц-Иосиф…

— Хм… Як дивно… Цісар… Хм… «Мова рідня, слово ріднє»!.. Хм… А хто то, кажеш, написав?..

— Такий поет Воробкевич… Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко…

— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув… Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.

— Ой, ні… — пробувала сперечатись дівчина… — То, може, російські… Я не знаю… Може, то московські… А звідки я знаю… Я в Росії не вчилася… Я знаю наші, руські, або українські…

Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.

— На, — каже. — Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.

Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.

— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші… Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід… Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету…

— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад. — Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.

— Ну, то я не візьму ягід… Не візьму. Мама казали… — Вона хотіла силоміць втхнути йому гроші.

— Ні, ні, ні! — аж кричить хлопець і почав тікати. — Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.

— Ні! Це три копійки…

— Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.

— О, варті. Тут багато.

— І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше. Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так…

— Все одно, не візьму! їй-бо! ні! Не можу! — аж кричить він засапавшись.

— Ну добре, — зупинилась дівчина. — Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего?

Володько не розумів одразу, в чім річ.

— З цього, — каже він.

— Ну так он ті гроші. Дивись! — і кинула їх у пашню. — Завтра найдеш! — крикнула і швидко, швидко побігла.

— Ах, ти! — вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. Додому не йшли разом.

Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.

— Мамо.

— Ну, чого тобі?

— Та дівчина закинула у наш овес три копійки.

— А то ж нащо?..

— А випало їй… Хотіла… Тримала в руці, якось махнула і випало… Мамо!

— Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.

— То ж у них, може, більше й не було.

— Чого?

— А тих грошей.

— Ах, хлопче… Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу…

— Я хочу. Дайте мені три копійки… Я віддам їй, а завтра найду…

Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум’я б’є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.

Насті робиться чомусь дуже приємно… Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.

Іншим разом вона, напевно, кричала б на нього за «такі витребеньки». Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав’язані кілька срібних і мідяних монет — її збереження.

Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.

На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена.

Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.

— Тітко, — каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву… Втома брала її і завазала у сон.

— Що тобі, сину? — підняла поволі розчухрану голову.

— Ваша дівтана… Ми були… Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов… Ось візьміть їх… — І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.

Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:

— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п’ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів… Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя «хрукта» буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж… Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то… Добре росте. А по наших запустах, — ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш… А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся…