Волинь - Сторінка 136

Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.

Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки… Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз…

Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».

Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.

При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав… Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас… Для вас у мене півціни… Оці добрі з варшавського юхту… Знаєте їм ціну? Задурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього чотири рублі… Їй-богу, це задурно. Поміряй… Малий! Поміряй до ноги… Ну? Ніби на міру».

Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви… Бо і таке бувало… Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.

Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.

А Матвій сказав твердо:

— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!

І вийшов. Володько тяжко зітхнув.

— Де ж таки, — звернувся батько до сина. — За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то… Тьху, бий тебе всі громи!..

Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.

— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші… Це суха, кривов’яза жидівочка з крамниці.

— Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?

Матвій вернувся й довго вилічував гроші.

— Це тільки для вас… Знайте, що це тільки знайомим.,. — умовляв жид.

Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого шкла. А що в його очах… Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..

Додому п’ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.

І добре, що продав корови. Незабаром гармати під Крем’янцем загули. Ні дня, ні ночі. Чорна хмара і чорний дим застелили небо і землю. Осінь вдарила дощами. Паркові обози гарматних дивізіонів зрили немощену дорогу, і в її драглині грузнули біженецькі коники по самі черева. їхали вже не дорогами, а полями.

Під. гуркіт гарматних перегромів янчать у будах діти. Сміється і плаче якась чорнолиця жінка, що сидить на брудному, мокрому клункові. Вона оповідає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полі саме була, а дитя ніби в хаті лишила. Прибігла, — «дитини вже не було». Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловік її у Карпати пішов… «Бодай їм, як довго житимуть, в голові карпатало».

Вона протягала руку, благала когось. Хустина злізла їй на потилицю, а розбите каре волосся всівав дрібненький дощик.

А обози пливуть собі повз байдуже, поволі. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Наліплені стопудові колеса возів сутужно обертають маточинами. Не обійшлося і без хриплого співу і тнриндикання губної гармоньочки.

А Матвій усе працює. Поле не сміє так лежати. Косить насінну конюшину.

— Божевільний, — гомонять сусіди. — І на яку халєру він працює… Все одно пропаде.

Матвій міркував: пропаде моя праця тоді, коли мене не буде… А поки кості мої при купі, доти не сміє пропасти ні одно зерно.

Одного ранку з гуком і криком в’їхав у село обоз армії «первого розряда». Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах і садах. Частина зупинилась на чистому полі, саме на Матвієвому.

На подвір’ї повно воячні. Двері хати не замикаються. Під клунею дві двоколки, запряжені велетенськими карими кониськами.

Матвій задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не перестає.

— Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросіш!..

— Нічого. Брошу то брошу, а молотити треба…

І зародило ж, як на тоте… Копа вівса десять пудів сипле.