Волинь - Сторінка 143

Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.

Все це не могло гарно вплинути на дівчат. Поки перебралися через греблю, почало сутеніти. До того загубили двоє свиней і тягаровий самохід роздушив теля. Перелякалося і вперлось просто під колеса.

На ніч зупинилися на полі за містечком. Поле широке, рівне, як гляне око — заставлене безконечним табором війська і втікачів. Ніде ні одного шматка вільного місця. Люду скрізь, мов комах в комашні. Добре, що принаймні розбились хмари і загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював.

Отаборилися в невеличкому проході між військовим і цивільним таборами. Володько має досить клопоту. Нема чим поприв’язувати на ніч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборі втікачів розпалюють огні. При найближчому возі мати проказує голосно своїй дитині «Отче наш». Слова виходять у неї з «нашою вимовою». Це, мабуть, «галіціянка». Чоловік розмахує високо над головою сокирою — коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і котять з розсвіченими зірками самоходи.

Володько думає, як і де роздобути нейвеобхідвіше для нічлігу. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. «Боже, які вони дурні», — думає Володько. «Одразу плачуть… А не бійсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити»…

Володько йде між табором, збирає розкидані купки зім’ятої соломи, полінця дров, бляшанки з консервів. Все це зносить до свого табору. Йому зовсім не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з книжок… Може, це вони в якомусь татарському полоні, насильно вирвані з рідних гнізд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився, а вони змушені були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жиє на возах. І тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихід зі становища, давати собі раду.

Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, і всі спатимуть солодким сном на м’якому леговиську під ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок.

Почекайте тільки трохи. Він ось побіжить до он того воза і позичить головешку з огнем. То добрі люди… Просимо, просимо. Візьми собі… Вогню ми, дяка Богові, не купуємо… Божий дар…

Володько несе головешку, іскри навколо, мов золоті бджоли, мотаються і зникають, не долетівши до землі. Дівки бачать, що він працює — почали й собі рухатись. Кожна за бляшаночку і давай корови турбувати. Ті вділили їм, скільки могли, теплого молока. Хліб є, м’ясо є.

Ось Володько вже колінками рачкує, виставив полатану сіданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зі всіх своїх сил дме на жар, приложивши до його зубів пучок соломи. Ось дим пішов і просто клятий до очей преться. Володькові очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки дані, щоб міг він його як слід підтерти. А до того можна міцно шморгнути носом і «бодай ти згоріло» від щирого серця вилаятися.

Огонь радісно бризнув. Володько зривається на ноги і дивиться вниз, мов переможець. Тріски, відламки з возів, якісь, Бознаким викинуті, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненні язики смакували з найбільшою насолодою.

Дівки злазяться зі всіх боків, оточують огонь і гріють ноги. Їх обличчя поволі яснішають. Їли хліб з м’ясом, пили молоко.

Володько не буде отак собі сире молоко пити. Він ось має чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить і молоко пражиться. А хіба йому язик втече, як трохи почекає.

— О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згоріла, сама бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згоріла. Як може чоловік знати, що та бляха з якогось такого заліза, яке (халєра паршива) взяло та й згоріло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь… Ах!..

Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а він уже якось переспить цю ніч і без молока. Кладе солому, сухі тріски… Огонь прорвався знов, і знов весело від нього стало. Молоко шипить собі по землі, яка поволі втягає його в себе.

Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася. Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби…

Але вона не тільки реготала. Ні. Вона взяла свою бляшанку, пішла між корови. Ті, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами і з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечності дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, і по хвилі Володько знов примощував до огню свою порцію. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п’є, то, значить, не п’є… І на цей раз таки перепер. Молоко закипіло, а Христя по-своєму раділа також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий дивачок Володько… Хто знає…