Волинь - Сторінка 161

— Чех? — сказав він. — Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють…

Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.

В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.

— Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всех нє накорміш.

Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти…

— Тоже воїни, чьорт бєрі! — зауважує козак.

— Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би… Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов…

Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні. Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорніли… То ж «там» творилося… Боже, Боже… Як ті люди стільки видержать…

А Володько згадав солдата, що повідав про «них». І ось він між «ними» сам, ходить, бачить, чує їх, до речі, прикрий запах. «У них, що вояк, що офіцир — все одно»… Може, і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти… Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо «пан»…

— Ей, ти, пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!.. «Пан» і годинник віддає. Нащо йому оті «часи». Тут у Росії хто по «часах» живе, коли тут стільки сонця. А що тоді робитиме сонце?

— Паднімааайсь! — на ціле горло кричить спереду козак і показує нагайкою, як підніматися. Люди поволі рухаються, зводяться і йдуть… Ідуть, ідуть і йдуть. Здається, кінця нема.

Гармати ще бовхають, але, видається, вже далі. В полудень пригнали ще одну партію полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скільки їх тисяч було. Йшли, як хотіли Деякі пристають, падають на дорозі, дещо вилігуються і йдуть самі далі. Скидають все зайве, непотрібне і кидають, де попало. Діти біжать після й підзбирують, але не так всякі речі, як набої, яких також багато валяється по дорозі.

Минуло ще дві ночі. Шляхом від Жолобецького лісу потягнулися перші обози. Це знак, що «наші» відігнали австрійця, їдуть пекарні, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гірше за все, що від’їжджають козаки, їх кучері, променисті очі, лампаси лишали міцний слід у серцях селянських красунь, і не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надією, «що вернеться і візьме на Дон».

Але гай, гай! Скільком це говорилося, скільки їх носили цю гарячу надію, зрошену не менш гарячими слізьми. Легковажне дівоче серце палає силою великого життя і в радощах палких пестощів без вагань дається у владу непереможного гону.

Минає скоро тиждень після великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами і розпочалася сльота.

У селі наказ всім іти на окопи. Староста оббігав кожну хату. Брали самих хлопців до праці на бувшій позиції. Кажуть, там збито — ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать і гниють. Кажуть, поле всіяне нерозірваними стрільнами, які при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пірокселінові цигарнички, ножики. Оповідає один: — Товариш мій цигарничку знайшов. Гарна така — любуйся. Закурив і тільки кілька разів потягнув — трах! — І череп злетів з голови.

І от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усіх хлопців, які були, мало не десяти років, аби тільки рослішим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворі. — А етот! — кивнув головою козак, що ходив зі старостою. — Бальшой парняга, дайош!..

Батько думав перечити, мати тошніти.

— Нічаво. Вон уж, гляді, парень, что жєніть нада…

А Володько й не думав перечити. Він піде. Він навіть охоче піде. Піти, стати власною ногою на тому гарячому місці, кинути погляд на поле смерті… Хіба це не варт того — раз поставити хлоп’яче життя на карту небезпеки і відчути в глибинах душі приємно-страшний лоскіт шаленої гри?

І пішов. Пішов разом з братом і іншими хлопцями.

Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопці йдуть і ревуть, хто-що і, звалось, вони співають. Через Башківці, Три Кінці, попід Крем’янцем. Заночували на Веселівці.

Другий ранок засірів, зігнав галасом хлопчаків. Окріп, чай. Вирушили попід горою дорогою, що моталася рівною долинкою між вербами. Перші розторощені будови. На сході над горою і лісом зводиться затуманене сонце, ніби золяний камінь в паруванні окропу. Соша. По ній колись гараздали стрільна, а тепер лежить нікчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над річкою Іквою.

Хлопці йдуть полями. Між ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече.

— Ну, малий! І тєбя ваєвать пагналі? Астарожна тольки, ні то напорешся і все твої патрошкі рознєсьот…

— Нєєєт! — відповідає певно Володько. Влазять у туман Ікви. Грунт здовбано. Раз коло разу лійки. З лівого боку туман відкинув полу.

— Сапанів! — хтось каже. Володько дивиться на той беріг річки і не бачить Сапанова.

— Де?